А взагалі життя — дивна штука. Бо якби три роки тому мені хтось сказав: „Через три роки ти разом із селянськими дівчатами робитимеш перуки на фабриці, в горах“, — я з нього посміялася б. Уявити собі такого не могла. А зараз? Хіба хтось знає, що я робитиму ще через три роки? А ви, Заводний Птаху, знаєте, що з вами буде через три роки? Напевне, не знаєте. Можу побитися об заклад — ставлю все, що тут заробила, — що навіть не знаєте, що з вами станеться через місяць, а не те що через три роки.

А от дівчата навколо мене загалом знають, що з ними буде через три роки. Або думають, що знають. Думають, що попрацюють, назбирають грошей і через кілька років, коли знайдуть нормального парубка, вийдуть щасливо заміж.

Їхні женихи — сини фермерів, крамарів або службовців маленьких тутешніх фірм. Як я вже писала, молодих дівчат тут хронічно не вистачає, їх розбирають нарозхват. Треба бути зовсім невдахою, щоб залишитися ні з чим. Тому врешті-решт усі знаходять собі пару й виходять заміж. І це щось значить! Бо як тільки обзаводяться сім’єю, роботу покидають. І про це я також писала. Для них робота на фабриці перук — лише проміжний кількарічний етап між закінченням школи й одруженням. Як прохідна кімната — зайдуть, постоять трохи й виходять.

Щоправда, фірма перук, якій належить ця фабрика, не проти того, що, попрацювавши кілька років, дівчата виходять заміж і звільняються. Навіть навпаки — вона тому рада. Їй вигідніше, коли робітниці змінюються, ніж клопотатися їхньою зарплатою, матеріальною допомогою та профспілками. Хто здібніший і може очолити бригаду — до того ставлення краще, а звичайні дівчата для неї — просто витратний матеріал. Між фірмою і дівчатами існує мовчазна угода, що вони звільняться, як тільки вийдуть заміж. А тому дівчата можуть уявити собі тільки два варіанти того, що станеться за три роки: або вони працюватимуть і пускатимуть бісики парубкам, щоб знайти собі жениха, або вийдуть заміж і кинуть роботу. Дуже просто, чи не так?

Та от таких, як я, що нишком думають: „Що ж буде зі мною через три роки?“ — тут немає. Усі старанно працюють. Ніхто не ліниться, на роботу не нарікає. Хіба що в їдальні комусь меню не сподобається. Бо робота — не розвага. Хоча декому й хотілося б десь погуляти, та доводиться працювати від дев’ятої до п’ятої, з двома годинами на перерву. Однак, здається, більшість з них задоволена. Тому, напевне, що знають: це тимчасова відстрочка переходу з одного світу до іншого. От і хочуть натішитися цим часом якнайкраще. Для дівчат фабрика — усього-на-всього перехідний пункт.