Усікава поклав руки на стіл і кінчиком язика лизнув губи.

— Отже, Окада-сан, я сказав, що вам краще порвати зв’язки з цією ділянкою. Хоча, можливо, ви хотіли б це зробити, але обставини не дозволяють. Скажімо, ви щось обіцяли й не можете нічого зробити, поки не вернете боргу. — Він запнувся і допитливо глянув мені в очі. — Якщо проблема у грошах, можемо допомогти. Скажіть: «Мені треба вісімдесят мільйонів» — і я принесу. Вісім тисяч банкнот по десять тисяч єн. Розплатитеся з боргом, а решту покладете собі в кишеню. Справу залагоджено — і ви вільна людина. З чим вас і вітаю! Ну, то як?

— Тоді ділянка й дім перейдуть у власність Нобору Ватая? Так?

— Гадаю, так мало б статися. Та ще будуть, напевне, складні формальності…

Я трохи подумав.

— Послухайте, Усікава-сан! Я не зовсім розумію. Чому Нобору Ватая хоче усунути мене подалі від цієї ділянки? Що з придбаними ділянкою та домом збирається робити?

Усікава обережно провів долонею по щоці.

— Окада-сан, я про це абсолютно нічого не знаю. Я ж вам спочатку сказав: «Я всього-на-всього нещасний поштовий голуб». Що господар скаже, те покірно й роблю. А доручення здебільшого клопітні. Пам’ятаю, як у дитинстві читав книжку про Аладдіна та чарівну лампу й дуже співчував джину, якому не давали і вгору глянути. І не думав, не гадав, що зі мною таке станеться, коли виросту. Сумна історія. Дуже. В усякому разі, я передав вам те, що мені доручив Ватая-сенсей. А вам, Окада-сан, вирішувати, що вибрати. Ну, то що? З якою відповіддю дозволите повернутися?

Я мовчав.

— Звичайно, вам треба подумати. Я не проти. Маєте час для роздумів. Одразу вирішувати не треба. Я хотів би сказати: «Думайте, скільки завгодно», — але, правду кажучи, такої нагоди ви не маєте. Послухайте, Окада-сан, мою думку. Така щедра пропозиція на столі довго не лежить. Може статися так, що вона зникне, як тільки ви на хвильку одвернетесь. Умить зникне, як пара на запітнілому склі. А тому добре подумайте — і якомога швидше. Пропозиція непогана ж. Зрозуміло?

Усікава зітхнув і зиркнув на годинник.

— Ой-йой, мені пора йти. Знов у вас засидівся. Дякую за пиво. Як завжди, тільки я весь час говорив. Просто нахабство. Я не виправдовуюсь, але у вас я почуваюсь як удома. Дуже затишно.

Усікава підвівся, поставив у раковину склянку, пивну пляшку й попільничку.

— Окада-сан, невдовзі я вам знову подзвоню. Дещо приготуємо, щоб ви з Куміко-сан змогли поспілкуватися. Я ж обіцяв. До нової зустрічі!

Коли Усікава пішов, я відчинив вікно й провітрив кімнату від густого тютюнового диму. Налив води у склянку, випив і, вмостившись на дивані, посадив на коліна Макрель. І тоді уявив собі, як Усікава, вийшовши звідси, відразу скинув свій маскарад і побіг до Нобору Ватая. Дурнішого й не придумаєш.