Через кілька днів я влаштував підполковнику таємну зустріч з Борисом і був на ній перекладачем. Після півгодинних переговорів вони про все домовилися і потиснули один одному руки. Як справа пішла далі — не знаю. Прямих контактів вони уникали, щоб не привертати до себе уваги, видно, обмінювалися зашифрованими повідомленнями. На цьому моє посередництво скінчилося. І підполковник, і Громов дотримувалися суворої конспірації. І мене це задовольняло. Бо якби я міг, то не хотів би мати з Громовим ніяких стосунків. Та, як з’ясувалося пізніше, це було неможливо.

Приблизно через місяць, як і обіцяв Борис, грузинського члена Політбюро усунули з посади за розпорядженням Центру, а через два дні прислали іншого партпрацівника. Минуло ще два дні, і за одну ніч хтось задушив відразу трьох японських полонених. Їх повісили на балках під стелею — мовляв, вони вчинили самогубство, але ніхто не сумнівався, що з ними розправилися самі японці. Напевне, це були донощики, про яких згадував Борис. Справу не розслідували, винуватців не знайшли. А тим часом влада в таборі майже повністю перейшла до рук Бориса».

33 Пропала бита Повернення «Сороки-злодійки»

33

Пропала бита

Повернення «Сороки-злодійки»

Одягнувши светр і коротке пальто, насунувши на очі вовняну шапочку, я перебрався через огорожу на задвір’ї і тихо спустився на безлюдну доріжку. Ще не розвидніло, і люди навколо спали. Я крадькома рушив доріжкою до «садиби».

За останніх шість днів у домі нічого не змінилося. У раковині лежав немитий посуд. Жодних записок на столі й жодних повідомлень на автовідповідачеві. Холодний, мертвий екран комп’ютера в кімнаті Цинамона. Як завжди, кондиціонер підтримував установлену температуру. Я зняв пальто, рукавички, скип’ятив воду й приготував чай. Замість сніданку з’їв кілька сирних крекерів, вимив посуд і поставив на полицю. Настала дев’ята година, а Цинамон усе не з’являвся.

Вийшовши в сад, я відхилив кришку колодязя і, нагнувшись, глянув униз. Там, як завжди, панувала густа темрява. Я настільки знав колодязь, що він здавався продовженням мене самого. Його пітьма, запах, тиша стали частиною мого єства. У певному розумінні я знав про нього докладніше, ніж про Куміко. Звичайно, я ще добре пам’ятав про неї. Заплющивши очі, міг згадати її обличчя, тіло, жести. Як-не-як жив з нею в одному домі цілих шість років. Та водночас мені здавалося, що дещо я вже не пригадую так яскраво, як раніше. А може, я втратив упевненість у картинах, збережених у пам’яті. Так само я не міг точно згадати, як загинається хвіст кота, що повернувся додому.