Коридорний тримав у руках срібну тацю, а на ній — пляшку «Cutty Sark», відерце з льодом і дві склянки. Він квапливо пройшов повз мене, ніби зачарований власним свистом. На мене навіть не зиркнув — так спішив, щоб не змарнувати ні секунди. «Усе так само, як тоді», — подумав я. Здавалось, моє тіло перенеслося в часі назад.

Я відразу подався вслід за коридорним. Срібна таця погойдувалася в його руках у такт мелодії, розкидаючи навколо відбиті промені світильників під стелею. Коридорний повторював увертюру, немов замовляння. «Цікаво, про що ця опера?» — подумав я. Я знав лише її загадкову назву і просту увертюру. Пригадую, у дитинстві в нашому домі була платівка із записом під орудою Тосканіні. На відміну від плавного сучасного виконання Клаудіо Аббадо, увертюра в руках Тосканіні розбурхувала кров, перевертала все в душі, ніби після смертельного двобою з потужним супротивником, притискала його до землі й поволі душила. Невже сама опера справді про сороку-злодійку? «Якщо все вляжеться, треба піти в бібліотеку і заглянути в музичну енциклопедію, — подумав я. — А може, краще купити платівку з усією оперою? Та ні, до того часу вона вже мені не буде потрібна».

Коридорний, усе ще насвистуючи, крокував, немов робот, уперед. Я тримався за ним на певній відстані і вже знав, куди він прямує. Нова пляшка «Cutty Sark», лід склянки призначалися для номера 208. Коридорний таки справді там зупинився. Перехопивши тацю в ліву руку, переконався, що перед ним потрібні двері, випростався і по-діловому постукав. Три рази, потім ще стільки ж.

Чи хтось озвався — я недочув. Я стояв за вазою і стежив за коридорним. Час збігав, а він усе стояв перед дверима, як укопаний, ніби випробовував мою терпеливість. Більше не стукав, а лише спокійно чекав, коли йому відчинять. Нарешті, почувши його благання, двері всередину прочинилися.

34 Нехай інші фантазують (Продовження розповіді про Бориса Шкуродера)

34

Нехай інші фантазують

(Продовження розповіді про Бориса Шкуродера)

«Борис дотримав свого слова. Нам надали часткове самоврядування, дозволили вибрати зі своїх представників комітет, на чолі якого став підполковник. Табірній охороні заборонили знущатися з полонених, а відповідальність за порядок у таборі лягла на комітет. Якщо все було тихо й виробнича норма виконувалася, то за розпорядженням нового начальства (іншими словами, Бориса) до нас ніхто не втручався. Таку начебто демократичну реформу ми, японські військовополонені, сприйняли з великою радістю.

Однак усе виявилося не таким простим. Від надмірної радості з таких змін ми всі, серед них і я, необачно прогледіли хитру пастку, яку приготував Борис.