Приблизно через півроку, утвердивши своє панування в таборі, Борис змінив свій курс і взявся до нас, японських полонених. Першою його жертвою став підполковник — головна фігура в комітеті. Він кілька разів зіткнувся з Борисом, захищаючи інтереси земляків, а тому його прибрали. На той час у комітеті залишалося всього кілька чоловік, які не підкорялися Борису. Це були підполковник та його прибічники. Однієї ночі йому зв’язали руки й ноги, заткнули рот і задушили, накинувши на обличчя мокрий рушник. Звісно, його знищили за наказом Бориса. Хоча він сам рук не забруднив. Комітет виконав його команду, от і все. Смерть підполковника приписали невиліковній хворобі. Усі знали, хто це вчинив, але тримали язика за зубами. Було відомо, що серед нас є Борисові донощики, а тому доводилось остерігатися прилюдних висловлювань. Після вбивства підполковника комітет обрав головою людину, яка слухняно виконувала накази Бориса.

Змінився комітет — і відразу почали погіршуватися умови праці для японських полонених. Урешті-решт усе стало так само, як було перед тим. В обмін на самоврядування ми обіцяли Борисові виконувати норму, й це нам обійшлося дорого. Під різними приводами норму постійно підвищували, і робота перетворилася в каторгу. Почастішали нещасні випадки, і багато японців лягли кістьми в чужій землі, ставши жертвою нестримної гонитви за новими тоннами вугілля. Таким чином, самоврядування обернулося тим, що замість росіян за роботою стали наглядати японці.

Звісно, серед полонених наростало невдоволення. У маленькому табірному світі, де раніше порівну ділилися злигодні, зародилося відчуття несправедливості, глибокої ненависті й підозри. Прислужникам Бориса давали легшу роботу й наділяли пільгами, а іншим випадало нестерпне життя, що межувало зі смертю. Голосна скарга означала загибель. Можна було потрапити в карцер, умерти з холоду або від недоїдання. Непокірного могли вночі задушити мокрим рушником, розчерепити в шахті голову киркою й скинути в шурф. Ніхто не цікавився, що відбувається в темній шахті. Просто зникала одна людина, от і все.

Я постійно відчував відповідальність за те, що звів підполковника з Борисом. Звичайно, і без мене Громов тим чи іншим способом проліз би в наші ряди, і рано чи пізно наслідок був би таким же. Однак від цього мені не ставало легше. Я тоді страшно прорахувався.

Раптом одного дня мене викликали в контору Бориса. Після нашої останньої зустрічі минуло досить багато часу. Він сидів за столом і пив чай — як тоді, у начальника станції. За його плечима, як завжди, стояв Татарин з великим автоматичним пістолетом за поясом. Коли я зайшов, Борис обернувся і жестом наказав монголові вийти. Ми залишилися наодинці.