— Цікаво! — промовила вона знову кокетливим тоном. Її голос швидко перемикався з однієї інтонації на іншу. — Он воно що! Виходить, я, збезчещена, покинула тебе, щоб заховатися від сторонніх очей. Усе це схоже на міст Ватерлоо в тумані, «Дружбу минулих днів», Роберта Тейлора з Вів’єн Лі…[55]

— Я заберу тебе звідси, — урвав я її. — Поверну в наш світ, де живуть коти із загнутими кінчиками хвостів, де маленькі садки, де вранці дзвенять будильники.

— Як? — спитала вона. — Як ти забереш мене звідси, Окада-сан?

— Так, як буває в казках. Розвію злі чари.

— Он як! — промовив її голос. — Але ж ти вважаєш, що я Куміко, і забрати хочеш саме її. Ану ж раптом не Куміко. Що тоді? Може, ти зовсім іншу збираєшся рятувати. Ти впевнений, що все так, як ти думаєш? А чи не краще тобі сісти й подумати ще раз?

Я стиснув у руці ліхтарик, що лежав у кишені. «Нікого, крім Куміко, тут не може бути», — подумав я. Але довести цього не міг. Урешті-решт, усе це — лише припущення. Рука в кишені змокріла від поту.

— Я заберу тебе, — повторив я стримано. — Для цього я сюди прийшов.

Ледь-ледь зашурхотіло простирадло — напевне, вона змінила позу на ліжку.

— Точно?

— Точно. Я заберу тебе.

— Не передумаєш?

— Не передумаю. Твердо вирішив, — сказав я.

Вона довго мовчала, ніби щось перевіряла. Потім глибоко зітхнула, мовби ставила крапку.

— Маю для тебе подарунок, — сказала вона. — Нічого особливого, але, може, стане в пригоді. Світла не вмикай. Простягни сюди руку. Тут, на столику.

Вставши на ноги, я обережно простягнув у темряву праву руку, мовби вимірюючи глибину навколишньої порожнечі. Повітря поколювало кінчики пальців. Наступної миті я нарешті торкнувся її. У мене перехопило подих. Бейсбольна бита!

Схопивши за рукоятку, я підняв її над головою. Так, та сама бита, яку я відібрав у парубка з футляром для гітари. Напевне вона! Рукоятка, вага… Та коли я ретельно обмацав її, то виявив, що до неї над фабричним тавром щось присохло. Жмутик волосся, густий і жорсткий. На дотик пальців — волосся людське. Кілька волосків, що склеїлися докупи закипілою кров’ю. Невже хтось комусь — можливо, Нобору Ватая — лупонув по голові? Я насилу видихнув клубок повітря, що застряв у горлі.

— Це твоя бита?

— Може, — відповів я, стримуючи збудження. У непроглядній пітьмі голос знову зазвучав незвично — ніби замість мене говорила інша людина, що ховалася від мого зору. Я відкашлявся і, переконавшись, що голос усе-таки мій, додав: — Але, видно, хтось нею когось бив.