Жінка мовчала. Я опустив биту, затиснув її між колінами й сказав:

— Ти, напевне, знаєш… Цією битою хтось провалив голову Нобору Ватая. У телевізійних новинах передавали. Він зараз у лікарні, непритомний, у важкому стані. Можливо, помре.

— Не помре, — проказала Куміко байдужим голосом, ніби читала текст з підручника історії. — Однак, може, не опритомніє, а блукатиме в темряві. В якій — ніхто не знає.

Я намацав під ногами склянку, випив решту не задумуючись. Несмачна рідина потрапила в горло, пройшла стравоходом. Чомусь стало холодно, і з’явилося неприємне відчуття, ніби щось на мене накочується. Від такого передчуття загупало серце.

— Часу вже обмаль. Скажи, де ми, якщо знаєш, — сказав я.

— Ти був тут не раз і знаєш, як сюди потрапити і вижити. Так що маєш знати, що це за місце. Хоча тепер це вже не має великого значення. Важливо…

У цю мить почувся стук у двері — гучний і різкий, наче забивали цвях у стіну. Два удари, потім ще два. Такий же стук, як і минулого разу. Вона затамувала подих.

— Біжи! — Цього разу це був голос Куміко. — Ще встигнеш пройти крізь стіну.

Не знаю, правильно я думав чи ні, але я вирішив, що мушу перемогти це. Бо це моя війна.

— Нікуди я не побіжу, — сказав я Куміко. — Я заберу тебе звідси.

Я поставив склянку на підлогу, надів вовняну шапочку і, взявши в руки биту, затиснуту між ногами, поволі рушив до дверей.

37 Просто справжній ніж Давнє пророцтво

37

Просто справжній ніж

Давнє пророцтво

Присвічуючи собі ліхтариком під ногами, я тихенько попрямував до дверей. Права рука стискала биту. Поки я йшов, знову застукали — два удари, ще два, цього разу сильніше й різкіше. Я притиснувся до стіни біля самих дверей і, затамувавши подих, чекав.

Коли стук затих, у номері запала глибока тиша, мовби нічого не сталося. А проте я відчував, що за дверима хтось є. Він стояв так само, як я, затамувавши подих і напруживши слух, намагаючись уловити чуже дихання, биття серця або порухи думки. Я дихав тихо-тихісінько, щоб анітрохи не розворушити повітря. «Мене тут немає, — казав я собі. — Мене тут немає, мене взагалі ніде нема».

Незабаром двері відімкнулися. Незнайомець поводився сторожко, зволікав. Його звуки дробилися на маленькі беззмістовні скалочки. Ручка повернулася, ледве чутно скрипнули дверні завіси. Серце в грудях калатало дедалі частіше. Я спробував якось утихомирити його, але нічого не виходило.

У кімнату хтось зайшов, і повітря злегка колихнулося. Я зосередився — усі п’ять відчуттів нагострилися, щоб упіймати чужий запах — теплого одягу, стримуваного дихання і збудження, зануреного в тишу. А що, як у нього є ніж? Цілком можливо. І я згадав яскравий сріблястий блиск у темряві. Майже не дихаючи й причаївшись, я міцно стискав биту в руках.