Дивуючись, як тепер усе точно лягає в загальну картину того, що сталося. Котру він намагається відтворити, навіть переймаючись іншими, загальнішими проблемами. Вголос, звісно, цього не сказав. Не слід починати пояснювати зовсім уже не потрібні зараз рече. Натомість підсумував:

— Не тепер, пізніше про це поговоримо. Значить, Вовче, я так розумію, є міни чи нема, треба йти по прямій і перевіряти самим?

— Ага.

— Впораєшся?

— Сапери колишніми не бувають. Спробуємо. Ліхтарик даси?

Андрій видобув із кишені шинелі плаский трофейний німецький ліхтарик. Засунувши його до своєї кишені, Вовк зиркнув на Теплого.

— У тебе, Жоро, були знамениті ключі, інструмент.

— Не про твою честь, — огризнувся той.

— Іншого гостряка в нас нема. Ніж потрібен, але й металевий довгий ключик згодиться.

— Дай йому, — розпорядився Левченко.

Знизавши плечима, Теплий артистичним жестом вивудив невеличку в'язку саморобних, але все одно — майстрових відмичок. Підкинув на долоні раз, другий, гмикнув, жбурнув Ігореві під ноги.

— Підніми, — суворо звелів Андрій.

— У злиднів слуг нема, — парирував Жора.

— Я сам, не треба.

Нахилившись, Вовк узяв в'язку. Вибрав найдовший і найтонший ключ. Зітхнув, спокійно повернувся й ступив уперед, за стовп, на колію.

Зробивши крок, з наступним не квапився. Зупинився, затримав ногу в повітрі. Поставив, де була, обережно присів, став навкарачки, ліг на живіт. Повільно поповз по пластунському. Завмер лиш на трошки, виймаючи ліхтарик, присвічуючи перед собою.

Левченко й Теплий принишкли.

Потягнулися хвилини. Кожна з них була цінною й могла стати фатальною — але витратити їх було потрібно.

Ніхто з них не рахував, скільки минуло відтоді, як Вовк почав прочісувати колію. Навпаки, здавалося — час принишк разом із ними. Раптом виникло відчуття: в лісі, поруч із ними, хтось є. Хоч поки підозра нічим не підтверджувалася, довкола трималася тиша. Тому обоє синхронно здригнулися, коли почули спереду Ігорів вигук, чи то переможний, чи навпаки — тривожний:

— Є!