Телефон дзижчав сигналом внутрішнього виклику.
– Містере Кроуфорд, доктор Деніелсон із…
– Гаразд. – Він натиснув кнопку. – Джек Кроуфорд, докторе.
– Це безпечна лінія, містере Кроуфорд?
– Так. Принаймні з мого кінця.
– Ви ж не записуєте розмову?
– Ні, докторе Деніелсон. Розкажіть, у чому річ.
– Я хочу одразу пояснити, що це не має жодного стосунку до будь-яких пацієнтів Джонса Гопкінса.
– Зрозуміло.
– Якщо з цього щось вийде, то ви маєте пояснити загалу, що він не транссексуал і не має нічого спільного з нашим закладом.
– Добре. Даю слово. Без питань.
– Він штовхнув лікаря Пурвіса, так що той упав на землю.
– Хто, докторе Деніелсон?
– Він подав заявку на програму три роки тому під іменем Джона Ґранта з Гаррісбурґа, штат Пенсильванія.
– Зовнішній вигляд?
– Білий чоловік, тоді йому був тридцять один. Шість футів один дюйм, сто дев’яносто фунтів. Він прийшов складати тести та видав дуже непогані показники за шкалою Векслера – інтелект трохи вищий за середній, але з психологічним тестуванням і співбесідою історія була геть інакша. Власне кажучи, «дім-дерево-людина» й тематичний апперцептивний показали точно такі самі результати, як було описано на аркуші, що ви мені дали. Ви запевняли, що автором цієї невеличкої теорії є доктор Алан Блум, але насправді то Ганнібал Лектер, чи не так?
– То що там із Ґрантом, докторе?
– Комісія все одно йому б відмовила, але на той час, як ми зібралися це обговорювати, питання відпало саме собою, бо його виказала перевірка біографії.