Лікар Салазар заплющив очі – можливо, в пошуках терпіння – і тоді знову їх розплющив. Очі лікаря були бордовими[5] з мерехтливими бурштиновими цятками.

– Він трохи повертав обличчя вбік, коли говорив із вами, градусів на десять ліворуч?

– Може, він відводив погляд, так часто роблять.

– Як ви гадаєте, Сіммонс огидний? Губу йому зашили не дуже добре, так?

– Так.

– Ви ще побачитесь із Сіммонсом, містере Гарріс?

– Певно, що так. Нам мають дозволити зробити кілька знімків з його машиною.

– У вас є з собою сонцезахисні окуляри, містере Гарріс?

– Так.

– Я вам не радив би вдягати ті окуляри, коли будете ставити йому запитання.

– Чому?

– Бо він бачить у скельцях своє відображення. Як ви гадаєте, Сіммонса мучили на перервах у школі через його фізичні вади?

– Мабуть. Звична справа.

Здавалося, лікар потішився з моєї відповіді.

– Так. Звична. Ви бачили фотографії жертв, двох молодих жінок та їхнього маленького братика?

– Так.

– Як ви вважаєте, вони були привабливими молодими людьми?

– Авжеж. Приємна молодь із хорошої родини. З гарними манерами, як мені розповідали. Ви ж не хочете сказати, що вони його спровокували?

– Звісно, ні. Але якщо з тебе знущалися в дитинстві, то знущання легко… уявляти.

Він поглянув на мене, і його вираз змінився, обличчя мов поширшало, наче міль розправила крила, і на них показалося совине лице.