– А ваша думка, сержанте Квочко?
– Кардинально заперечую, – підвівся з крісла сержант. Він помітно накульгував на праву ногу. Це майора насторожило, але він удав, що нічого не бачить.
– Підстави?
– Рівно через сорок дві секунди після пограбування мій мотоцикл зупинив Голубей. Ще через вісім секунд я уже був у під'їзді. Ліфт, на моє щастя, не працював, і через дев'ять секунд я наздогнав професора на дванадцятому поверсі. «Професоре, – питаю, – що сталося? Вас пограбовано?» Шлапаківський зняв окуляри, протер носовичком. Носовичок був чистий і як мені вдалося помітити, з ініціалами «П. М.» Я одразу збагнув, що це ініціали Парфенони Микитівни, професорової дружини.
– Коротше, – перебив Ситорчук. – Що вам відповів професор?
– Я ж до того й веду, товаришу майоре. – Професор, уявіть собі, відповів, що з ним нічого не трапилося! І пошкандибав вище, на чотирнадцятий поверх. Далі я його не переслідував, бо все це здалося мені дуже підозрілим. Я вирішив дізнатися, куди перед цим заходив професор, і встановив, що він був: а) в аптеці, 6) у книгарні «Фоліант» і в ювелірному магазині. На розі власного будинку його пограбували...
– Чому ви не викликали собаки? – запитав майор.
– Не було рації, – поважно відповів сержант. – Слід посипали сигаретами «Київський фільтр». Я сам пронюхав усю місцевість від ювелірного магазину до зупинки таксі.
У кабінеті запала тиша. Майор Ситорчук чиркнув запальничкою, і всім здалося, що прогримів гарматний постріл. Майорова рука помітно тремтіла.
– Дивно, – пробурмотів він. – Дуже дивно. Нічого подібного у моїй практиці ще не траплялося.
Раптовий візит
Раптовий візит
Арнольд Іванович Шлапаківський стояв над ванною у дуже незручній для його задавненого радикуліту позі й натирав спину доберман-пінчерові за кличкою Цуцик[2]. Песик жалібно поскиглював, дивуючись, чому це його – собаку благородного походження – миють не шампунем, як завжди, а дешевим яєчним милом.
Вода, доведена до температури 36,8°, мирно шуміла в крані. Із кухні долинало поважне шипіння срібного самовара – справжнього тульського, зразка 1899 року, який, після незначної реконструкції, успішно працював на батарейках типу «Меркурій-12». Правда, цих батарейок давно вже не було у продажу, тому самовар довелося через трансформатор підвести до електромережі. Парфенона Микитівна, професорова дружина, подзенькувала блискучими бігуді з нержавіючої сталі, й велику вітальню сповнювало її інтимно-грайливе меццо-сопрано:
Я любила водолаза –
Русий чуб,
А попавсь мені професор –