– Пробачте, Арнольде Івановичу… А чи не працювали ви коли-небудь у фінансових органах?

– А чому це вас цікавить? – насторожився професор.

– Бачите, – тоскно смокчучи порожній косівський мундштук, сказав майор, – нам відомо, що свого часу за бездоганну службу в Азовсько-Дністровському банку вас було премійовано...

– Було, було, – кивнув цапиною борідкою професор. – У молодості, коли я був такий же стрункий і гарний, як ви, молодий чоловіче, я справді працював у цьому банку інкасатором. Незважаючи на той неспокійний час, мене, уявіть собі, жодного разу не було пограбовано. Й коли я вже переходив на наукову роботу, дирекція банку вручила мені іменний інкасаторський мішок з чистої парусини за номером 3645/888.

Професор несподівано молодо підвівся і гукнув у прочинені двері:

– Парфушо! А принеси-но мій іменний мішок!

Парфенона Микитівна в білосніжному мохеровому халаті й уже без бігуді впливла до кабінету.

– Нолику, – сказала вона, кладучи унизану перснями руку на плече Арнольда Івановича, й кинула звабливий погляд на їжакуватий майорів чубчик. – Нолику, ти ж повернувся без нього.

– Хіба? – схвильовано глянув Арнольд Іванович на дружину.

– Звичайно. Ти ж іще мав щось принести...

– Гм.. Де ж тоді він міг подітися?

Майор підвівся з крісла.

– Шкода, звичайно. А чи не бачили ви годину тому на східцях сержанта Квочку? – несподівано запитав він, намагаючись уловити вираз професорових очей.

– Ні, – ледь-ледь повагавшись, спокійно відповів професор. – Ніякого сержанта я сьогодні не бачив.

Цієї миті пролунав телефонний дзвінок. Парфенона Микитівна взяла слухавку. Обличчя її поступово блідло...

– Нолику, яке золото? – розгублено перепитала вона.

Майор Ситорчук кішкою стрибнув до телефону.

– Книги в нас, – почув він останні слова. Й відразу слухавка замовкла. Але натреноване майорове вухо вловило й інше: на фоні тих слів прозвучало виразне: «Ну, шановний, тепер тобі амба!» – і ляснув постріл, а за ним пролунав дикий, нелюдський зойк.

Майор прожогом кинувся до виходу.