— Будеш оскаржувати? — ігноруючи докір дочки, запитав Вістінґ. — Штраф, я маю на увазі.

— Та що там оскаржувати! Я не помітила знака. Просто шкода грошей!

Ліне повернулася з чайною ложкою, вийняла з дитячої торбинки йогурт і забрала Амалію знову до себе на коліна.

— Ти знайшла ще якихось родичів? — запитав Вістінґ.

Ліне зірвала покришку з йогурту.

— Кількох у Бергені, у п’ятому й шостому коліні, — усміхнулась Ліне, годуючи Амалію.

— І що таке «шосте коліно»?

— Це, коли є спільний пра-пра-прадід.

— Хто в нас пра-пра-прадід?

— Артур Торсен, мамин прадід.

— Ніколи про такого не чув.

— Народився він на Аскьой 1870 року.

Вістінґ похитав головою і знову взявся до теки з документами.

— То ти вважаєш, що я даремно копирсаюся у старих паперах? — усміхнувся він.

— Того, що ти шукаєш, там немає. Ти раз по раз повертаєшся до цієї справи впродовж двадцяти п’яти років, але відповіді там нема.

— Двадцяти чотирьох, — уточнив Вістінґ, підводячись.

Він знав, що відповіді не знайти в коробках, схованих в одежній шафі, але був переконаний, що принаймні одна людина з 763, згаданих у матеріалах слідства, була тією особою, яка знала, що сталося у жовтні, майже двадцять чотири роки тому.

Вістінґ вийняв з коробки одну з червоних тек, розгорнув навгад якийсь з документів. Свідчення одного зі свідків. Аркуш був добряче потертий, а текст ледве читався. Вістінґ прочитав початок першого-ліпшого речення посередині сторінки, наперед знаючи його закінчення. Рутинний допит. Не було там ніяких суттєвих чи цікавих деталей, та щоразу здавалося, що ось зараз йому таки пощастить виявити подробиці, яких він не догледів раніше, або вловити непомічений взаємозв’язок, який усе прояснить.

— Поїдеш? — Ліне вирвала його з задуми.

Вістінґ згорнув теку і знову впіймав себе на тому, що не почув, про що говорила Ліне.