— Знову поїдеш з ним у літню хатинку?

— З ким? — запитав він, хоча відразу здогадався, про кого мова.

— З отим, — Ліне хитнула головою убік стосу документів.

— Мабуть, ні.

— Але ж ти збирався завтра до нього в гості?

Вістінґ кивнув. Так уже повелося — щороку, десятого жовтня, він навідувався в гості до Мартіна Гауґена.

— Вибач мою розсіяність.

Вістінґ відклав теку.

Він завжди так почувався з наближенням річниці. Давня справа виповнювала його голову, і все інше відсувалося кудись на задвірки.

— Які ваші плани на нинішній вечір? — запитав Вістінґ, підходячи до вікна.

Надворі було темно. Шибка зрошена краплями дощу.

Ліне поклала до ротика Амалії останню ложку йогурту.

— Я йду на тренування, — сказала вона, зсаджуючи малу на підлогу. — І розраховувала, що ти приглянеш за малою. Вона не любить бавитися в дитячій зоні.

Маленька Амалія встала, похитуючись на нетвердих ніжках.

— Можеш припаркувати її тут, — усміхнувся Вістінґ і заплескав у долоні, щоб підманити внучку до себе.

Дівчинка почеберяла до дідуся, голосно засміялася, коли той упіймав її і підняв високо в повітря.

— Обережно! Вона щойно поїла, — застерегла Ліне.

Вістінґ поставив малу долі, приніс з сусідньої кімнати коробку з іграшками, висипав усе, що там було, і вмостився разом з внучкою на підлозі.

Амалія взяла з купи червоний дерев’яний кубик, щось пролепетала, але Вістінґ її не зрозумів.

— Дякую! За дві години повернуся.