— Це ж картопляна клепка, — здивувалася Майя, взяла тарілку і докірливо поглянула на Харрі. — А ти навіть не доторкнувся.

— Вибач, — відповів Харрі, — їсти зовсім не хочеться. Передай привіт кухареві й скажи, що він не винен. Цього разу.

Майя від душі розсміялась і попрямувала у бік кухні.

— Майє…

Вона поволі обернулася. Щось у його голосі й інтонації підказало їй, що буде далі.

— Принеси пивця, будь ласкава.

Майя пішла далі на кухню. «Це не мені вирішувати, — подумала вона. — Я всього лише офіціантка. Не мені це вирішувати».

— Що сталося, Майє? — запитав кухар, дивлячись, як вона викидає в сміттєвий бак приготовану ним страву.

— Це не моє життя, — сказала вона. — Його життя. Цього Дурня.

Телефон у кабінеті Беате тоненько запищав, і вона зняла слухавку. Спершу вона чула якісь голоси у відділенні, сміх і дзвякання келихів. Потім у слухавці пролунав голос:

— Я не перешкодив?

Лише мить вона сумнівалася: щось чуже здалось їй у його інтонації. Але дзвонити їй міг тільки він.

— Харрі?

— Чим займаєшся?

— Я… вивчаю деталі на відео в Інтернеті.

— Що, вони вивісили запис пограбування в Гренсені в мережі?

— Так-так, але…

— Мені треба дещо сказати тобі, Беате. Арне Албу…

— Чудово. Але почекай, вислухай спершу мене.

— Голос у тебе якийсь стривожений.