Зовсім як у ляльки, шапочка заворушилася в тому місці, де мав бути рот:

— This is a robbery. Nobody moves[1].

Говорив він неголосно, та все ж у тісному приміщенні його слова пролунали як гарматний залп. Запала мертва тиша. Харрі подивився на Стіне. Чоловік пересмикнув затвор гвинтівки — дзвінке клацання добре змащених механізмів заглушило далекий шум автомобільних моторів. Ліве плече Стіне ледь помітно опустилось.

«Хоробра жінка, — подумав Харрі. — А може, просто скам’яніла від страху». Еуне, професор психології, що викладав у них у Школі поліції, говорив, що коли людину як слід налякати, вона перестає думати й починає діяти запрограмовано, так, як її навчали. У момент пограбування більшість банківських службовців натискають безшумну тривожну кнопку в стані, близькому до шокового, стверджував Еуне, посилаючись на те, що потім під час опитування багато хто з них не можуть згадати, вмикали вони сигналізацію чи ні. У цей час вони діють на автопілоті. Точнісінько як і грабіжник, який заздалегідь запрограмував себе стріляти в кожного, хто спробує його зупинити. Чим дужче грабіжник наляканий, тим менша ймовірність змусити його одуматися. Харрі спробував розгледіти очі грабіжника. Блакитні.

Грабіжник зняв із плеча чорну сумку і шпурнув її на підлогу між банкоматом і чоловіком у штанях від робочого комбінезона, який так і застиг у ту мить, коли його ручка дописувала останню петлю у вісімці. Потім одягнений у чорне нальотчик зробив решту шість кроків, що відділяли його від низької стойки, всівся на неї й одним махом переніс ноги на протилежний бік. Там він став за спиною у Стіне, яка сиділа нерухомо, дивлячись прямо перед собою. «Відмінно», — подумав Харрі. Вона явно знала інструкцію й не провокувала грабіжника, намагаючись розгледіли його краще.

Тим часом бандит приставив сЛол гвинтівки до потилиці Стіне і, нахилившись, прошепотів їй щось на вухо.

Судячи з усього, Стіне ще не почала панікувати всерйоз, хоча Харрі було видно, як важко здіймаються її груди. Здавалося, жінці бракує повітря, а легка біла блузка, незважаючи на худорбу, раптово стала їй надто тісною. П’ятнадцять секунд.

Стіне кашлянула. Раз. Удруге. Нарешті на плівці почувся її голос:

— Хельге. Ключі від банкомата. — Голос був низький і хрипкий, зовсім не схожий на той, яким вона вимовляла майже ті самі слова три хвилини тому.

Хоча Харрі й не було цього видно, він знав, що Хельге Клементсен стояв у дверях свого кабінету й чудово чув усе, починаючи з першої репліки грабіжника.

— Швидше, інакше… — ці слова вона мовила ледве чутно. В паузі, що настала потім, єдиним звуком, який порушував тишу, було човгання підошов Августа Шульца. Здавалося, хтось у страшенно повільному ритмі раз у раз шурхає щітками по барабану. — …він мене застрелить.