1

Пахло деревом, клеєм та свіжою фарбою. Вона була наодинці з темрявою та тишею. Усе, що вона могла чути, — це її дихання та тихе цокання годинника у кишені її куртки. Чоловік, здавалося, знову пішов, але вона вирішила ще трохи почекати і потягнулася, щоб відбувся приток крові до рук і ніг. Принаймні на вішаку не було тремпелів. Через щілину у дверях пробилося трохи світла, і вона витягла з куртки годинник. Невдовзі після дев’ятої нічний сторож мав би закінчити свій обхід нагорі, на шостому поверсі.

Відповіддю стало скреготіння ліфта, який так голосно загур­котів у темряві, що вона аж підстрибнула. Воно віддалялося. Він повертався вниз і протягом наступних кількох годин був зайнятий лише тим, що зачиняв віконниці на дверях та вітринах й стежив, щоб усе було зачинено і ніхто не намагався проникнути всередину.

Алекс обачно й обережно відчинила шафу й зазирнула у щілину, яка ставала дедалі ширшою. Бенні завжди казав, що обережність — це мати порцелянової скриньки. Неонові вивіски на Тауенцієнштрасе спрямовували у вікна стільки різнобарвного світла, що їй навіть не довелося вмикати ліхтарик, вона могла бачити все: розкішну спальню, яку вони тут облаштували, ліжко, настільки широке, що в ньому могла б спати ціла родина, килим, такий м’який, що її ноги потопали у ньому. Вона подумала про колючий кокосовий килимок перед ліжком, який їй довелося ділити з Карлом, коли вона ще жила зі своїми батьками, з чотирма людьми на занадто малій кількості квадратних метрів із занадто малою кількістю світла. Що могло статися з Карлом? Вона навіть не знала, чи шукали його копи після смерті Бекмана. Вона не тужила за родиною, але хотіла б побачити знову свого молодшого брата.

Алекс обернулася, її очі вловили рух десь на межі поля зору, і тоді вона впізнала велике дзеркало на туалетному столику, а в ньому — вісімнадцятирічну дівчину із зухвалим поглядом, ноги в мішкуватих штанях, волосся з груботканого льону, зібране докупи.

Вона криво посміхнулася своєму відображенню. Опинившись біля кінця багато обклеєного шпалерами листа фанери, призначеного для імітації стіни спальні, Алекс знову подивилася за ріг. Насправді це було непотрібно, оскільки нічний сторож робив би наступний обхід торгових залів тільки завтра вранці, ближче до кінця його зміни, вона дізналася про це від Каллі. Тут не було жодної душі. Протягом наступних кількох годин усе це належало їй та Бенні. Їй подобалося це відчуття.

Алекс без проблем зорієнтувалася, їй вистачило неспокійного зовнішнього світла, яке постійно мерехтіло мінливими фарбами. Раніше, коли тут ще було світло й повно народу, вона запам’ятала найголовніше. Попереду розташовувалися двері, що вели на південну сходову клітку, а там ліворуч, за стіною із візерунками штор, — ескалатори.