Навіть на слово не могла спромогтися.

Хай уже Тея най-найкрутіша серед семикласників і кохана дівчина Фелікса з «Фьокк Йостіна», але співати… співати вона таки не вміє! Тея співає препогано. Я ходила з нею у дитинстві на хор, я знаю, що кажу. Спів — це єдине, у чому я була талановитіша за неї.

Єдине!

— БУДІ-І-І-ІЛЬ!!!!

Мої очі за скельцями окулярів аж здригнулися.

Буділь, здається, також здригнулася. Я чула, як упав на підлогу її журнал.

— Буділь, ми закінчили обговорення матеріалу! — рявкнула позад мене Тея. — То ми вже собі підемо?

Буділь закашлялася у свій спеціальний комір, який підтримував шию.

— Але ж до кінця уроку ще десять хвилин, — заперечила вона. — Ви вже…

— Так!!!

— Але… Ну, якщо впорались із завданням, то, мабуть, можете…

— Ви просто золотко, Буділь!

Я трохи розумію Буділь, яка не горить бажанням щось пояснювати на уроках суспільствознавства. Не так легко бути почутою, коли поруч Тея.

Ще за дві секунди стається те, що й мало статися.

— Ми також закінчили!

— І ми!

— Ми — теж, уже давно!

Цього разу Буділь навіть не намагалася заперечувати. Заскрипіли й загуркали, відсуваючись, стільці та парти, здійнявся галас і гармидер. Усі посунули з класу.

Я глянула на Нільса. Ніздрі ще посіпувалися, але потроху почали заспокоюватися.

Я — теж. Нільс ніколи не чув Теїного співу, не його в цьому вина. От за два тижні, як Тея розтулить рота на конкурсі, він згадає мої слова.