Зауваги щодо джерел

Зауваги щодо джерел

Як журналіст, я понад десять років писав на теми кібербезпеки і електронного шпигунства. Матеріал для цієї книжки – це понад тисяча інтерв’ю, які я збирав роками, розмовляючи з нинішніми і колишніми урядовцями, військовими, керівниками та працівниками корпорацій, експертами, дослідниками й активістами. Протягом двох років праці над цим проектом я провів повторні інтерв’ю з багатьма із цих людей, яких вважаю своїми найнадійнішими і вартими довіри джерелами. З деким я розмовляв уперше. Збираючи матеріали для книжки, я здебільшого покладався на розмови з держслужбовцями і військовими, які й нині працюють у сфері кібербезпеки або політики. Усі вони працюють в окопах цієї мінливої лінії фронту, а не в тилу. Я вдячний їм за те, що знайшли час для розмов зі мною на тему, яку багато хто в уряді й надалі відмовляється обговорювати публічно, позаяк ідеться здебільшого про таємні матеріали й операції.

Чимало людей, з якими я мав бесіди, дозволили їх цитувати, і в цих випадках я подаю їхні імена в тексті або в примітках. Інші жадали, щоб я не згадував їхніх прізвищ, а в деяких випадках навіть уникав назв агенцій і компаній, в яких вони працюють. Прикро, але доволі часто, пишучи про таємні матеріали зі сфери національної безпеки, журналісти не можуть відкрити джерел інформації. Не думаю, що бодай одна людина, з якою я спілкувався, збираючи матеріали для цієї книжки, поділилася зі мною інформацією, яка загрожує національній безпеці або піддає ризику чиєсь життя. Але я задовольнив прохання цих людей із двох причин.

Передусім тому, що інформація, надана ними, була важливою для розповіді й не могла бути отримана в інший спосіб, або ж тому, що її було неможливо отримати з інших джерел або ж вона підтверджувала інформацію з офіційних джерел чи документів у вільному доступі. (Хоч як це дивно, але чимало викривальної інформації щодо кібервійн і шпигунства оприлюднено або вона взагалі ніколи не була секретною.) По-друге, ці люди, розмовляючи зі мною, сильно ризикували своєю професійною кар’єрою і, можливо, свободою. ­Обговорюючи кібервійни й шпигунство, інформатори часто й самі не знають, розкривають вони таємну інформацію або ж лишень підбираються до межі. Якщо б інформаторів, які обговорювали зі мною ці питання, ідентифікували за іменами, вони б позбулися допуску до надсекретних матеріалів і через це могли втратити працю за обраним фахом у сфері національної безпеки.

Крім того, через розкриття певної інформації ці джерела також могли зазнати кримінального переслідування. В адміністрації президента вкрай вороже ставляться до держслужбовців, які діляться інформацією з журналістами. Міністерство юстиції відкрило кримінальні провадження за розголошення таємних відомостей на більшу кількість осіб, ніж за усіх попередніх адміністрацій разом. Простіше кажучи, у наші часи з журналістами говорити надто відверто небезпечно. Найбільше ризикують колишні державні службовці та військові. Кілька колишніх керівників служби розвідки розповіли мені, що протягом останнього року їм неодноразово прямо заявляли: якщо вони й надалі бажають працювати на уряд за контрактами, журналістів їм краще оминати. У тих випадках, коли я посилаюся на інформацію з анонімних джерел, я намагаюся якнайдокладніше пояснити, чому слова цих людей варті довіри, водночас дотримуючись слова не розкривати інформацію, за якою їх можуть ідентифікувати.