Тож Усікава тимчасово припустив, що це була Аомаме.

Вона прийшла на зустріч з Тенґо. Але він зараз кудись подався. В його квартирі світло не горіло. Аомаме прийшла до нього, але його не застала й хоч-не-хоч пішла додому. Можливо, ці два дзвінки належали їй. А проте, на думку Усікави, була ще одна нелогічність. Будучи об'єктом переслідування, вона мала жити так, щоб не потрапляти нікому на очі й уникнути небезпеки. Якби вона хотіла побачитися з Тенґо, то, звичайно, мала б передусім перевірити, чи він дома. І тоді даремно не підставляла б себе під загрозу.

Усе ще сидячи перед фотоапаратом, Усікава перебирав у голові різні варіанти, але не міг придумати ніяких логічних висновків. Поведінка тієї жінки, що, вибравшись зі свого сховища так невдало замаскованою, зайшла в цей будинок, не відповідала, на думку Усікави, характеру Аомаме. Вона, напевне, була набагато обережнішою та уважнішою. І це Усікаву спантеличило. Він і гадки не мав, що, можливо, сам її сюди привів.

У всякому разі, він вирішив, що завтра піде до пристанційної фотомайстерні й проявить усі фотоплівки. Мабуть, серед них знайдеться і фотографія загадкової жінки.

Усікава чергував перед фотоапаратом до десятої, але після того, як та жінка вийшла, ніхто не з'являвся на вході до будинку. Було так тихо й безлюдно, як на театральній сцені після вистави при малому напливі глядачів. «Що сталося з Тенґо?» — роздумував Усікава. За його відомостями, Тенґо ніколи так пізно не затримувався у місті. Тим паче що завтра знову починалися його лекції в підготовчій школі. А може, він уже повернувся й швидко заснув, коли Усікава виходив з дому.

Після десятої Усікава відчув, що страшно втомився. Від сильної дрімоти майже не міг розплющити очей. Для нього, що звик пізно лягати, це було незвично. У разі потреби він міг узагалі не спати. І тільки сьогоднішнього вечора дрімота немилосердно навалилася на його голову, немов кам'яна плита на стародавній могилі.

«Можливо, я надто довго дивився на ті два Місяці, — подумав він. — І, мабуть, забагато їхнього сяйва ввібрав у себе». Місяці все ще залишили на його сітківці свої тьмяні зображення, їхні темні силуети паралізували м'яку частину його мозку. Так деякі бджоли паралізують своїм жалом велику гусінь і на її поверхні кладуть свої яєчка. А їхні личинки, що вилупилися з яєчок, живуть, поїдаючи гусінь, нездатну ворушитися. Усікава насупився і прогнав з голови зловісне уявлення.

«Та байдуже! — переконував себе Усікава. — Мабуть, не варто так сумлінно очікувати повернення Тенґо. Він будь-коли прийде й відразу засне. А крім цього дому, йому нема куди повернутися. Мабуть».