— Ти ж хотів ще більше жорстокості, — ніби з докором кинув Президент. — А я, Андрійку, мрію про той час, коли не те, що смертна кара, а й саме поняття кримінал стане у нас дивиною.

— От ми з тобою й геть заплуталися, Президенте, — винувато усміхнувся головний лікар. — Убивати, не убивати. Тоді скажи мені: як же повернути нам святість? Просту людяну терпимість? Що з народом робити? Прости, що нагадую тобі. Президенте. Ми ж колись, українці, славилися добром, хат не замикали. Як нам жити?

Президент важко опустив голову.

— Мабуть, Андрійку, тільки добром жити. Добром на зло, а не злом на зло!

У Горбенка сіпнулися вуста, в кутиках мовби зачаївся тіманець спомину. Давнього-давнього.

Не зважувався сказати, що йому пригадалося. Аж по якомусь часі звів лукавенько очі на гостя.

— Бачу, ви невиправний. Яким були в школі, таким і зосталися.

— Про що ти, Андрію?

— Згадайте Митю Загулу. У восьмому сидів два роки…

— Щось пригадую. — доторкнувся пучками до чола Президент. — А! Ми ж його прозвали Загу-ляйвітром. Мав звичку цупити чуже.

— Отож, крав безбожно. Але хай би собі крав потрохи, дрібноту всяку, ручки, олівці, гумки з чужого столу, а він же до міліції докотився.

І тут згадалася поганюща історія. Президент аж потемнів лицем. Стосувалася якраз його, на той час скромного восьмикласника. Цей лобуряка Загула-Загуляйвітер одного разу примудрився одного зимового вечора, коли в їхній школі виступав хор із сусіднього села, вкрасти з класу його, Леонідовий поганенький кожушок. Ціни йому було дві копійки в ярмарковий день. Але ж довелося в люту хурделицю бігти додому роздягненим. Соромно було зізнатися про крадіж, вискочив і отак побіг. А під ранок запалення легенів, жар, температура люта, ледве відволодали лікарі. Міліції вдалося з’ясовувати, хто злодій. Та для крадія все закінчилося щасливо.

— Ви ж, товаришу Президенте, на піонерських зборах неправду сказали. Мовляв, забули кожушок вдома. Хотіли проскочити перебіжкою, через луг.

— Та жаль стало дурня., — мовив Президент, ніяковіючи. — Його б потурили зі школи.

— І це він учинив після того, як ви на всіх екзаменах по математиці й фізиці давали йому списувати задачки.

— Давав… Був такий гріх…

— То не гріх, то злочин перед совістю і правдою! — суворо проголосив на всю хату господар дому.

— Я б не наважувався добрість називати злочином, — різко відмігся Президент. — Діти виростають такими, якими виховуємо їх ми, дорослі. Інша річ, коли, людина чинить неблагородно в принципових питаннях… А втім, чи варто про це згадувати!?

— Якось саме згадується, товаришу Президент. І якраз в принципових питаннях, як ви висловилися.