— Знаю твої вимоги, та не всі до них дослухаються, — буркнув Горбенко.

Слово «кров» нагадало головлікареві операційну, де все було в трепетному борінні життя і смерті, і все залежало від його, хірургових, рук та його вміння, а, може, й від чогось вищого, святішого, незбагненнішого — чи й не від самого Бога Вседержителя! А Президентові те слово щемом віддалося в грудях від згадки про доповідні Генерального прокурора і від усіх тих, хто з болем і відчаєм вимагав від нього покласти край обезкровленню України, обезкровленню нації, вимагав унеможливити виїзд за кордон змучених безробіттям юнаків і дівчат, відплив робочої сили, божественних геніїв мистецтва й науки, усього, чим славилася споконвіків українська земля.

Президентові аж моторошно стало, бо як ніколи відчув раптово своє безсилля перед велетенським лихом. Мусив подолати його. Але де ж узяти сил? Серце рвалося від болю за скривджених і упосліджених, за змучених і голодних, у серця була своя межа витривалості, межа самозахисту перед лицем знахабнілих багатіїв-нуворишів, валютних спекулянтів, влазливих порадників і хитруватих словоблудів.

— Андрію, — мовив Президент, сковтнувши слину, — ти знаєш, я дуже втомився. А попереду ще стільки праці. І стільки болю!

— Нащо ж ти вліз у це діло? Хай воно святе, хай сто разів благородне. Але нащо воно тобі? — вибухнув докором і жалем головний лікар. — 3 твоїм технічним генієм! З заводами, лабораторіями, енергоблоками, світовими зв’язками, з потугами думки і мрії! Там був твій розум.

— Правду кажеш. Мій розум, може, й був найперше у техніці і точних науках, в електричних струмах і атомних станціях. Тільки мої станції й потуги, мабуть, не дуже гріють людей. Та й зараз, скільки ми не стараємося, нам мало тепла. Я сам мерзну, Андрійку! Недавно я приймав одного журналіста, розумного, відомого, всезнаючого. І він так добре сказав мені тоді: «У вас гарячі руки і гаряче серце!» Ти знаєш, я мало не повірив йому, щирості його слів. Та, виходить, та щирість була нещирою. По якомусь часі він опублікував статтю, де назвав мене «кримінальним» політиком. Тільки нащо ж було кривити душею? Нащо в очі так тепло мені дивився? Якби ж котрийсь із них, сміливих і велемудрих, провів у безсонні стільки ночей, як я! Іноді, повіриш, думаю собі: справді, нащо мені тягнути такого воза? Перевал же пройдений найважчий, промисловість пішла вгору, інфляція падає. За рік-два почнемо й багатих сусідів ліктями відштовхувати, щоб не застоювали нам дорогу. Іди собі, спочивай, онуків став на ноги! Але ж ні, бачу: не вийде.