І може, тільки тоді (у всякому разі, мені) стало зрозуміло, про потребу якої сповідальності йшлося для Ярослава Мельника. Для мене стало очевидним, що клич до «сповідальності» у творчості – це був клич до Правди і Знань про самих себе, не відкидаючи при цьому ні метафори, ні образу загалом.

Суто людська (життєва) історія Я. Мельника, надовго замкнута німим радянським часом, також дає ключ до розуміння отої його упертої наполегливості в дискусії про «сповідальників» і «метафористів». Він дитя батьків-бранців радянського ГУЛАГу, що вже само по собі означало тавро від народження, а отже, необхідність своєрідної метафори для означення всього того, про що не можна тоді було казати вголос чи прочитати у книжках тодішніх літературних генералів. І його письменницький шлях – шлях від українського селища Смига на Рівненщині до паризьких видавництв через литовське громадянство – якнайточніший GPS для будь-якого совісного митця з українським корінням. Незалежно від часу.

Круто змінивши плин свого життя на гребені переломної доби, Ярослав Мельник не подався у внутрішню еміграцію – силою життєвих обставин він опинився в Литві, а згодом прийшов і в литовську літературу… через литовську мову. Та що там прийшов – увірвався: його перші дві книги «всіх приголомшили, тому що такого серед пишучих до сих пір не було. Хоча книги Я. Мельника повинні були довго чекати своєї години, однак його помічають оцінювачі літератури. Те, що литовська література може похвалитися талантом Я. Мельника і що його книги все частіше презентуються – добра ін’єкція литовській літературі». Це голос із «критичного» цеху літературної Литви.

Нині Я. Мельник займає свою нішу в ній і є не схожим ні на кого із прибалтійських письменників, незмінно посідаючи топ-місця в сучасній литовській літературі. Критики наголошують, що він запровадив у цій блискучій літературі свій – модерний – напрямок розказування про світ і екзистенційні пошуки людини в цьому світі.

Його проза – не по-українськи стримана, по-чоловічому небагатослівна, з незвичною для мене енергетикою, незвичними фантасмагоріями, науковоподібною містикою. До того ж у романі «Далекий простір», як стверджують навіть литовські критики, «…нічого литовського нема. Він жахливо космополітичний». Та його містичні, вигадані герої б’ються над тими ж проблемами, які не дають спокою і моїм – таким українським – персонажам. Хто ми? Звідки? Що таке совість? Мораль. Сумнів. Вибір. Бог. Віра…