— Ще кисню, Вадиме. Так. Ще, прошу. Натискувати треба міцніше. Більше кисню!

А коли Вадим Сергійович забарився, Ван Лун ущипливо зауважив:

— Треба було одразу зрозуміти. Просив вас не виходити назовні без пістолета чи гвинтівки?.. Більше кисню!

І Сокіл, бідолашний, нічого не відповідав, а тільки намагався якнайшвидше виконувати все, що вимагав від нього Ван Лун. Галі було дуже шкода Вадима Сергійовича, шкода любого Миколу Петровича — і, звичайно, Ван Лун мав рацію, йому нічого не можна заперечити…

Наполеглива, вперта боротьба за життя Миколи Петровича тривала безконечно, — так здавалося Галі. Одна подушка з киснем заміняла іншу, Ван Лун розміреними рухами підіймав і опускав безживні руки Риндіна, зрідка долонею струшуючи піт з свого чола. Всі мовчали. Галя боялася поворушитися. В неї завмирало серце, коли вона поглядала на посиніле бліде обличчя Миколи Петровича. І навіть власний гострий біль у стегні відчувався менше, Галя забувала про нього. Та й що там її біль, коли перед нею без ознак життя лежав сам Микола Петрович!

Галя пам’ятала ще, як раптом їй довелося напружити всі сили, щоб стримати судорожне здригання губів і не дати ринути потокові шалених сліз… Зате потім! Як невтримно хотілося дівчині стрибати, танцювати й співати, коли з обличчя Миколи Петровича поступово почала сходити зловісна синява, коли вперше знову поворушилися його напіввідкриті губи, ледве помітно затремтіли повіки… Микола Петрович оживає, він житиме, житиме!

І нарешті — радісна мить, коли Ван Лун полегшено зітхнув і коротко розпорядився:

— Досить кисню! Вистачить!

Вони напружено чекали кілька хвилин. І от Микола Петрович відкрив очі і заговорив! Він запитує, він говорить не про себе, а про неї, про Галю! І знову сльози готові були ринути з очей дівчини: вона завдала стільки тривоги і смути Миколі Петровичу, золотому, надзвичайному Миколі Петровичу!

На змарнілому обличчі Риндіна грала щаслива стомлена посмішка. Все було гаразд! Всі живі, здорові, всі знов зібралися тут, у центральній каюті астроплана. І головне — дівчину врятовано…

— Ага, Ван. — сказав він раптом, наче згадавши, — чи знаєте ви, що я майже задихнувся тут без вас? Звичайно, винуватити я можу тільки самого себе: не треба було рискувати і лишатися довго поза кораблем без скафандра. Проте, як бачите, все обійшлося…

Ван Лун через силу стримав посмішку. «Майже задихнувся»! І це говорить людина, якій мало не годину робили штучне дихання! Проте хай Риндін гадає зараз, що в нього була тільки коротка непритомність.

— Зате тепер, зауважу, все йде прекрасно, Миколо Петровичу, — озвався він безтурботно. І спинився, замислившись: про що б це поговорити з Риндіним, що не хвилювало б його, а навпаки, відвернуло, примусило забути про пережиті небезпеки?