— Авжеж, правильно, — погодився Зафод.
— Я ж казав, що вам це нецікаво, — промимрив сам до себе Марвін, вмостився у кутку рубки і вимкнувся.
— Біда в тім, — сказав Форд, — що єдиний прилад на кораблі, показники якого можна зрозуміти, трохи мене непокоїть. Якщо це те, що я думаю, і якщо він показує саме те, що я думаю, то ми опинилися уже надто далеко у минулому. Приблизно два мільйони років до нашого власного часу.
Зафод стенув плечима.
— Час — це дурниця, — сказав він.
— А мене, однак, цікавить, кому належить цей корабель, — сказав Артур.
— Мені, — відповів Зафод.
— Ні. Мене цікавить, кому він належить насправді.
— Мені. Кому ж іще, — наполягав Зафод. — Послухай, приватна власність — це свого роду крадіжка, так? Таким чином вкрадене — це приватна власність, правда ж?
— Краще скажи це зорельотові, — сказав Артур.
Зафод підійшов до панелі управління.
— Увага, — сказав він, грюкнувши по панелі, — це говорить новий власник корабля…
Більше він не вимовив ані слова. Одразу відбулося кілька змін.
Корабель закінчив мандрівку в часі і вигулькнув у реальному просторі.
Запрацювали усі прилади на панелі управління, які мовчали протягом подорожі у часі.
Великий оглядовий екран над панеллю управління блимнув і прокинувся до життя — на ньому з’явилося зображення зоряного неба і великого гарячого сонця прямо у них по курсу.
Втім, жодне з зазначених явищ не було винувате в тому, що у цю ж мить Зафода щось підняло і кинуло на задню стіну кабіни. Інших теж.
Їх знову підхопило на ноги громоподібне ревіння, яке раптово пролунало з гучномовців навколо оглядового екрана.