— Поміркуй, — говорив Форд Префект, — фрукти і ягоди на чужих планетах або їстівні або отруйні. Отож за них братися треба аж тоді, коли без них все одно доведеться помирати з голоду. Отак і треба чинити. Щоб вижити, космотуристам краще вже їсти солонину. В цьому весь секрет.

Вони стояли над купкою і розглядали її з підозрою. Вона виглядала такою апетитною, що їх аж засудомило з голоду.

— Погляньмо на це ось як… — сказав Форд, — е-е…

— Як?

— Я намагаюся розібратися в ситуації і знайти привід все-таки скуштувати цих фруктів, — сказав він.

Гладенькі і м’ясисті боки фруктів, що нагадували груші, аж світилися на сонці. А малина і суниці були такі відбірні і стиглі, що Артур не міг згадати, чи йому колись щось схоже потрапляло на очі навіть у рекламі морозива.

— Чому б не скуштувати їх, а вже потім подумати? — запитав він.

— Можливо, саме цього вони від нас сподіваються.

— Гаразд, а якщо поглянути на це з іншого боку…

— Твоя пропозиція непогана.

— Фрукти поклали тут для нас. Вони або їстівні, або отруйні, або вони хочуть нас нагодувати, або отруїти. Якщо вони отруйні і ми не їстимемо їх, вони попросту доконають нас у якийсь інший спосіб. Якщо не їстимемо, то програємо так чи інакше.

— Мені подобається хід твоїх думок, — сказав Форд. — Давай скуштуємо по одненькій.

Артур несміливо підняв з купки один фрукт, що нагадував грушу.

— Я часто згадував оповідку про райський сад, — сказав Форд.

— Гм?

— Едемський сад, дерева, яблука. Ти пригадуєш?

— Звичайно, пригадую.

— Ваш Бог посадив яблуню посередині саду і каже: «Робіть, що хочете, хлопці… ага, тільки не чіпайте яблук». Вони, на тобі маєш, з’їдають яблуко, а він вискакує з-за кущів і кричить: «Ось я вас і впіймав!» Але не було б великої різниці, якби вони і не стали чіпати того яблука.

— Чому б не було?

— Тому що, коли маєш справу з кимсь, у кого розумових здібностей вистачає лишень на те, щоб залишити на тротуарі капелюха з цеглиною всередині, то будь певен, що рано чи пізно вони своє візьмуть і на чомусь таки підловлять тебе.