Спочатку безсмертя видалося йому суцільним святом. Він ходив по лезу ножа, ішов на шалені ризики, загрібав високий зиск з довгострокових інвестицій і взагалі давав усім жару.

Та з часом стали пробиватися мухомори цих клятих недільних вечірок, коли приблизно о 14.55 в усі закамарки душі й тіла починала заповзати апатія, коли знаєш, що протягом цього дня ти вже прийняв усі ванни, які можуть принести моральну та фізичну користь, і хоч як зосереджено ти будеш удивлятися в якийсь абзац газети, насправді ти ніколи не прочитаєш і рядка і не скористаєшся з новітнього революційного методу стрижки кущів, про який у цьому абзаці розповідається, і в міру того як ти вдивляєшся в циферблат годинника, стрілки безжально наближаються до четвертої години і ти вступаєш у темну печеру довгого чаювання твоєї душі.

Тож життя для Ой-Чувала стало здаватися гіркою редькою. Вдоволені посмішки, з якими він з’являвся на похорони своїх смертних знайомих, стали вимушеними. В ньому зріла зневага до Всесвіту взагалі і до кожної сущої в ньому істоти зокрема.

Якраз в одному з таких станів перед ним і з’явилася мета, це саме те, що буде спонукувати його до руху вперед і, настільки він міг передбачити, буде спонукувати його до руху вперед вічно. І що за мета!

Він вирішив образити цілий Всесвіт.

А для цього йому треба буде образити кожну в ньому істоту. Він кине образу кожному прямо в обличчя, одному за одним і (отут від захвату він аж зубами заскреготав) в алфавітному порядку.

Коли дехто закидав йому, а такі невігласи траплялися, що план не тільки етично неприйнятний, а й неможливий до виконання, бо велика кількість людей безперервно народжувалася і велика кількість помирала, він просто втуплювався в нього сталевим поглядом і говорив: «Чи ж то людина вже й помріяти не може?»

Тож він узявся до роботи. Спорядив довговічний космічний корабель комп’ютером, що був у змозі обробляти всі дані, дотичні реєстрації всього населення звіданого Всесвіту, та складати пов’язані з цим карколомно складні маршрути.

Його корабель перетинав орбіти планет Сонячної системи, готуючись до ривка навкруг Сонця, щоб вилетіти в міжзоряний простір.

— Комп’ютере, — окликнув Ой-Чувал.

— Слухаю, — пробелькотів комп’ютер.

— Куди далі?

— Розраховую.

Ой-Чувал на хвилю поринув у споглядання фантастичного дорогоцінного розсипу ночі, мільярдів крихітних діамантових світів, що розсипалися вогненними пилинками по безмежній теміні. Кожну з них, бодай єдину, не омине його маршрут. Більшість з них він відвідає мільйони разів.

На хвилю він уявив, як ламані лінії його маршруту з’єднують усі оті вогники в небі, мов у дитячій крутиголовці з пронумерованими крапками. Він надіявся, що з якогось оглядового майданчика Всесвіту це може бути схоже на мерзенно непристойне лайливе слово.