Оплески швидко змінилися враженими зойками подиву та хихотінням глядачів, які ще не вирішили: вірити своїм очам чи ні.

— Це ваша канапа? — запитав чийсь голос.

— Що то було? — пошепки спитав Форд.

Артур підвів голову.

— Щось блакитне.

— А обриси? — запитав Форд.

Артур знов подивився вгору.

— Воно має, — насупивши брови, просичав він Форду, — обриси полісмена.

Скоцюрбившись і насупившись, вони ще хвилину лежали на моріжку стадіона. Те блакитне, що обрисами нагадувало полісмена, поплескало їх обох по плечах.

— Гей, ви, двоє, — мовив обрис, — ану ходімо.

Для Артура ті слова пролунали ніби удар грому. Він зірвався на ноги і окинув ошелешеним поглядом навколишній пейзаж, що раптом вклався в до болю звичну картину.

— Де ви це взяли? — гаркнув він на полісменоподібне.

— Що ви сказали? — спитав здивований обрис.

— Це крикетний стадіон «Лордз», правда ж? — гримнув Артур. — Де ви його знайшли, як ви його сюди притарабанили? Я гадаю, — додав він, потираючи скроні, — що мені ліпше вгамуватися. — І він сів навпочіпки перед Фордом.

— Це полісмен, — сказав він. — Що будемо робити?

— Що ти пропонуєш? — знизавши плечима, спитав Форд.

— Прошу тебе, — попросив Артур, — скажи, що останні п’ять років мені наснилися.

Форд знову стенув плечима і скорився.

— Останні п’ять років тобі наснилися, — сказав він. Артур звівся на рівні.

— Все гаразд, полісмене, — сказав він, — останні п’ять років мені наснилися. Спитайте його, — додав він, показуючи на Форда, — і він підтвердить. — Сказавши це, він рушив до краю майданчика, обтрушуючи свій халат. Затим він помітив, що вдягнений у халат, і став мов укопаний, вирячивши на нього очі. Потім обернувся і кинувся до полісмена.