Артура охопив крижаний спокій, коли він усвідомив, що перед його очима — голографічне зображення кімнатної мухи, завдовжки в шість футів.

Він дивувався, кому це спало на думку демонструвати йому шестифутову голографічну муху. І чий то голос він чув.

Голограма виглядала настільки реальною, що аж мурашки по тілу побігли..

Вона зникла.

А можливо, краще запам’ятався тобі я, — зненацька промовив голос, густий, розлогий, злостивий, що звучав, мов розтоплена смола, яка виливається з контейнера задля якогось лихого наміру, — в образі кролика.

Раптом щось тенькнуло, і з темряви лабіринту появився кролик, колосальний, жахливо-кошмарно-пухнатий і чарівний кролик — теж голограма, але яка: кожна м’яка і чарівна шерстинка його м’якого, пухнастого, чарівного хутра здавалася справжньою. Артур ошелешено уздрів своє власне відображення в зволоженому, гарному некліпаючому величезному карому оці кролика.

— Народжений у темряві, — гримів голос, — вирощений у темряві. Якось одного ранку я вперше виткнув голову в яскравий новий світ, і мій черепок хруснув від удару якимось примітивним кремінним знаряддям.

— Який змайстрував ти, Артуре Денте, і замахнувся ти ним сам і хряснув з усієї сили, наскільки я пам’ятаю.

— А з моєї шкірки ти зшив торбину, щоб ховати туди гарненькі камінці. А відомо це мені тому, що в своєму наступному житті я повернувся в образі мухи і знову ти мене прибив. Тільки на цей раз ти прибив мене торбиною, яку ти змайстрував зі шкірки мого попереднього втілення.

— Мало того, що ти просто жорстокий і безсердечний, Артуре Денте, ти ще й страшенно нетактовний.

Голос на хвилю примовк, а Артур тільки безмовно роззявляв рота.

— Бачу, торбину ти згубив, — сказав голос, — мабуть, вона тобі набридла. Артур безпорадно покрутив головою. Він хотів розтлумачити, що взагалі-то він дуже любив ту торбину і дуже бережно до неї ставився і ніде не випускав її з рук, та з якоїсь незнаної причини в кінці кожної подорожі на його плечі виявлялася зовсім інша торбина. І як це не дивно, та саме в цю хвилю він помітив, що на його плечі висить торбина із мерзенного штучного хутра леопарда, а не та, яка була у нього декілька хвилин тому там, звідки він сюди прибув, як на нього, то такої торби він ніколи б навіть до рук не взяв, і лише ясним небесам відомо, що в тій торбині є, бо ж вона йому не належить, і він волів би отримати свою власноручно зроблену торбину, хоча, звичайно, він страшенно жалкував, що передчасно зняв її, точніше, сировину для неї, то пак кролячу шкірку з попереднього власника, тобто — кролика, до якого він мав честь спробувати так безуспішно звернутися. Власне все, що він устиг уголос сказати, помістилося в «…».