* * *
Трилліан все це проглянула, а заодно і історію Кріккіту. В глибокій задумі вона вийшла із залу інформаційних ілюзій, якраз вчасно, щоб дізнатися, що й на цей раз вони прибули запізно.
РОЗДІЛ 25
РОЗДІЛ 25
Уже в ту мить, коли зореліт «Корчмомат» матеріалізувався на вершині невисокої скелі, що стриміла на астероїді в милю діаметром, який самотньо звершував свій одвічний шлях на орбіті замкнутої зоряної системи Кріккіту, команда його усвідомила, що прибули вони якраз учасно, щоб стати свідками невідворотної історичної події.
Ба, їм навіть і на думку не спадало, що побачать аж цілих дві.
Хапаючи дрижаки, вони стояли одинокі і безпорадні на виступі скелі і спостерігали за подіями внизу. З місцини, за якусь сотню ярдів під ними, вилітали струмені світла, виписуючи зловісні дуги на тлі космічної порожнечі.
Вони німо споглядали сліпуче дійство.
Наші герої стояли на скелі, дякуючи виступу корабельного поля, яке навіть тут користалося зі здібності людського мозку самозаколисуватися: такі проблеми, як падіння з крихітного астероїда чи нестача кисню для дихання автоматично робилися Когось Іншого Клопотами.
Білий кріккітянський крейсер, що припаркувався серед голих сірих стрімчаків астероїда, то яскраво висвічувався в спалахах коромисел світла, то занурювався в морок. Чорні тіні від непорушних стрімчаків танцювали якийсь навіжений танок, у той час як вогненні коромисла крутилися навколо них.
Урочиста процесія із одинадцяти білих роботів просувалася до осередку вогненного хороводу, високо здійнявши на руках Троїсту Хвіртку-Ключ.
Троїстий Ключ був повністю відновлений. Його складові блищали і сяяли: Крицевий Стовп Сили та Моці (або дерев’янка Марвіна), Золота Поперечка Добробуту (або серце двигуна неймовірної сили), Плексигласовий Стовп Науки та Розуму (або Скіпетр Правосуддя з Аргабутону), Срібна Поперечка (або премія «Рорі» за Найнедоречніше Використання Слова «Бельгія» в Серйозному Сценарії), а також відтворений Дерев’яний Стовп Природи та Духовності (або «Попіл» крикетного стовпчика, спаленого на знак смерті англійського крикету).
— Гадаю, що наразі ми вже нічого не можемо зробити? — знервовано запитав Артур.
— Ні, — зітхнув Слартібартфаст.
Вираз розчарування, що з’явився на обличчі Артура, був такий вимучений, що він дозволив йому перетворитися у вираз полегшення: все одно на нього падала тінь.
— Шкода, — додав він.