— Могло бути гірше, — відповів уже знайомий жіночий.

Величезні обценьки зникли. «Руки, — здогадався я. — Він стискав грудну клітку руками».

— Якщо тільки ребро не проткнуло легеню, — із сумнівом сказав темношкірий.

— А якщо проткнуло? Не доживе до ранку?

— До ранку, можливо, доживе…

— До ранку встигну. А потім із ним у будь-якому разі — все.

Пролунали кроки — темношкірий пішов. Задзижчали замки, відчинилися двері.

— Якщо стане кашляти кров’ю — усе ж поклич, — сказав він наостанок.

— Домовилися.

— І якщо тобі знову стане погано…

— Теж покличу, — відгукнулася жінка. — Іди.

Двері грюкнули. Я спробував поворухнутися, але знову відчув себе просто пасажиром у власному, ніби сплячому, тілі. Аж раптом глибоко вдихнув. Вдих відгукнувся новим імпульсом болю, і я мимоволі застогнав. Усвідомивши, що знову можу рухатися, несміливо розплющив очі.

Моя допитувачка сиділа навпроти, уткнувшись носом у планшет.

— Опритомніли? — запитала вона, не змінюючи положення.

— Знову ви?

— Ви засмучені? — її відповіді були схожі на фехтувальні випади.

— Як почуваєтеся?

Вона підвела голову, здивовано подивившись на мене крізь напівпрозору поверхню маски. Жаль, я не міг роздивитися очей.

— А ви? — тон був дивний. У ньому водночас лунали ворожість і подив.

— Не знаю, — відповів я, бо й справді не розумів. — У мене все болить.