Лампи горіли ледь на половину потужності. Через це обстановка в кімнаті для допитів набула якогось недоречного затишку.

— Шукайте образи, — сказала вона м’якше. — Наприклад, ваша донька. Ви ж пам’ятаєте, як повернулися до неї того ранку? Вона спала? Чи, може, зустрічала вас біля дверей?

Ельза… Сама лише згадка про неї наче розвіяла стіну імли. Я йшов до неї вранці. Поспішав повернутися до моєї маленької Ельзи…

До світанку було ще далеко. Ми закінчили свої справи з арсеналом, і зараз Алекс морочився з камерами, підмінюючи їхні електронні спогади вчорашнім відео порожніх коридорів. Ірма залишилася йому допомагати, а я побіг до Ельзи. Хвилювався, що вона прокинулася серед ночі в порожньому домі й плаче.

Сніг відбивав сяйво ліхтарів, підсвічуючи все сріблом. Доріжки тут і там перекривали свіжі сипучі, як крупа, білі перемети. Стрілянина давно вщухла. Я чув, що наші терміново евакуювали частину табору. Усе йде за планом. Ось-ось в арсенал примчить комендант. Але ми встигли. Це значить, що на завтра або, максимум, на післязавтра призначать відліт із планети.

— Лейтенанте! Стривай!

Я обернувся на окрик. Ірма. У нічній тиші заснулого табору здалося, що вона перебудить зараз усі довколишні будинки.

— Щось сталося?

— Так, — вона засапалася.

Бігла, напевно, від самих складів.

— Точніше, поки що ні, — уточнила Ірма. — Але може. Твій дім, ймовірно, опинився в утраченому секторі.

— Опинився де?

— У тій частині табору, яку покинули через женців. І я подумала про твою дружину…

— От чорт… Я побіжу туди!

— Упевнений? Може, краще я. Ти однак не зможеш.

— Не зможеш що? — я насторожився.

— Зрозумій, пора з нею зав’язувати! Я просто проб’ю їй чимось голову й усе. Якщо, звичайно, вона ще там…

— Ірмо! — я тицьнув їй у плече вказівним пальцем, і, боюся, відчутно. — Ти не чіпатимеш її, зрозуміла?! Не чіпатимеш!