— Нічого… — сказав я, здивований тим, наскільки сильним і непідконтрольним може бути страх. До того ж безпідставний і безглуздий страх… Але водночас — безумовний.

Тоді я пірнув іще раз. Цього разу — зовсім поряд із ними, майже біля їхніх ніг, лише на пів метра заглибившись у стіну мороку. І знову це ж відчуття жаху й беззахисності перед тим, що може з’явитися там, у темряві… Утретє я взяв за руку маму й просто опустив обличчя під воду, щоб нікуди не плисти і спробувати здолати страх хоча б так. Але варто мені було подивитися далі, ніж собі під ноги, жах ставав сильнішим за мене. Стіна мороку засмоктувала у світ підводних чудовиськ, де не було нічого раціонального, ба навіть матеріального. Лише всеохопний тваринний жах.

Я повернувся на берег і тієї ночі вже не купався. І навіть зараз мене б навряд чи потішила пропозиція попірнати в темряві…

Можливо, частину свого теперішнього страху я притягнув звідти — з берега Чорного моря тридцятирічної давнини. Хай там як, дивлячись у густу, відчутну пітьму в підвалі госпіталю на планеті Іш-Чель, я відчував те ж саме, що й у дитинстві. Різниця полягала тільки в тому, що в Чорному морі немає небезпечних акул чи будь-яких інших монстрів, яких малювала мені дитяча уява. Тепер же я стояв, оточений найсправжнісінькими чудовиськами. Моя свідомість залишалася над клекітливим потоком розпачу тільки тому, що я щосили чіплявся за єдиний факт: монстри й досі не напали.

«Отже, і не нападуть!» — подумки волав я, боячись утратити контроль над ситуацією.

«Або саме готуються до стрибка, — шепотіла мені на вухо паніка, і я мимоволі втягував голову в плечі. — До речі, вони відчувають твій страх».

«Менше з тим, я живий!» — кричав я.

«Поки що», — додавала паніка.

Ці думки звучали в моїй голові майже так само, як я їх описую. Як ті горезвісні голоси, на які люблять покликатися серійні вбивці. Мабуть, стало б легше, якби я сказав щось уголос. Щоб справжній, а не уявний, він заглушив цей балаган у голові. Але вимовити бодай слово було страшно. І тоді я прошепотів самими губами: «Годі! Тут лише три метри до клятого ключа від наручників! Три нещасні метри!». Цифри таки заспокоювали. Мій мозок щось бурмотів, як отой божевільний дідуган, і вертів туди-сюди у тремтячих від жаху руках моє перелякане серце, — аж ось лунали цифри, і він завмирав, забуваючи про страх, і починав рахувати. «Чотири-п’ять кроків порожньою підлогою», — додав я подумки.

Потім я простягну руку й… «І напорешся на женця», — прошипіла паніка. Я сказав лиш губами «заткнися» й ступив. Другий крок дався мені важче. Замість третього вийшов якийсь убогий на-чверть-крочок, а далі мов паралізувало. Паніка переконала мене, що я прорахувався з відстанню й помилився з напрямком, і зараз майже впираюся обличчям у найближче членистоноге.