Я повернувся до дверей і взявся за клямку. Мені потрібно всередину.

«Це необов’язково», — сказав голос у моїй голові.

«Я хочу знати, що там», — відмахнувся я.

«Ти знаєш», — сказав голос.

Знаю. А тепер хочу ще й згадати.

І я рішуче натиснув на клямку.

18

Квітучі луки колихалися під поривами спекотного вітру, як ледаче ранкове море, і комахи роїлися над ними великими бризками. Я дивився у вікно, яке було чомусь дуже близько, біля самісінького обличчя. Скло вкрите брудними розводами. Нещільно зачинена пластикова рама, м’яко постукуючи, ходила від протягу туди-сюди.

Мені було три роки. Очевидно, я лежав на чомусь високому, бо, просто повернувши голову, міг бачити за вікном луки. Може, це був якийсь стіл… Тоді я про це не думав. Я дивився на великого чорно-помаранчевого метелика, що бився об вікно з мого боку, намагаючись пролетіти крізь брудне скло й опинитися там, на луках.

Зовні долітали крики і стукіт, гудів якийсь мотор… Я чув таке одного разу. Ми йшли з татом, і він сказав: «Бачиш, це будівництво». І я запам’ятав слово й цю какофонію звуків, яка розліталася над складеною з білої цегли будівлею без даху та вікон.

«Будівництво», — подумав я й спробував підняти голову. Але виявилося, що найменше напруження м’язів негайно озивається гострим болем десь у попереку. Таким сильним, аж захотілося плакати. Я спробував гукнути маму, але рот був геть сухий, і крикнути не вдавалось. Язик немов прилип до щік. І тоді я заплакав. Заплакав так голосно, як міг, щоб мама почула й прийшла.

Але мама не приходила.

Я пам’ятав, що ми були в торговельному центрі. Здається, тоді я не знав конкретно цих слів, але зміст був саме такий. Ми з мамою ходили по магазинах, а потім вона купила мені морозиво й сказала: «Посидь тут, я зараз повернуся». Й пішла. Потім підійшов якийсь чоловік. Він тримав на руках песика — кучерявого й рудого. «Жовтий!» — подумав тоді я й дуже здивувався, що такі бувають. Хотів показати цуцика мамі, але вона ще не повернулася. А той чоловік сказав, що в нього ще є песики, навіть кращі за цього. І я можу обрати собі будь-якого й принести мамі. І це буде сюрприз… Він узяв мене за руку, і ми пішли. Я намагався на ходу гладити песика, якого чоловік тримав на руках, а він дозволяв мені й усміхався. Тільки ніяких інших песиків не було. Був іще один чоловік, із дуже злим обличчям, — він схопив мене й затягнув у машину. А далі — не пам’ятаю. Тільки те, як я кричав.

…За вікном ряботіли під ударами вітру квітучі луки, і метелик не покидав безуспішних спроб полетіти туди, обмахуючи оксамитовими крильцями брудне скло. Я проплакав уже досить довго, але мама так і не прийшла. Метелик усе ближче й ближче підлітав до щілини між стулками, яку протяг то дбайливо розкривав для нього, то раптом різко захряскував. І я подумав, що, коли щілина збільшиться, він зможе вилетіти. І тоді відразу ж прийде мама. Так я вирішив. І дуже переживав за метелика, щоб він скоріше полетів і щоб скоріше прийшла мама.