— Хай покаже ключ-картку, — сказав хтось. — Покажи ключ-картку!

Я розгублено ляснув себе по кишенях.

— Я загубив її, хлопці, тут таке було…

— У голову, — тихо скомандував один із них.

Ще хтось сплюнув і скинув гвинтівку.

— Глянь, які схожі на людей… — повільно вимовив він. — Звірі…

Я навіть не зрозумів, я відчув, що зараз він пристрелить мене. За мить. Просто зараз — визначено й неминуче.

— Стій-стій! Я людина! У мене донька! Я просто ключ-картку загубив!!! Не втрачайте глузд, хлопці, що ви коїте?!

Я видихнув усе це однією протяжною тирадою, сповненою розпачливого, несамовитого бажання жити. По їхніх обличчях пробіг сумнів. Хтось опустив зброю. Хтось озирнувся на того, хто сказав стріляти в голову. Я видихнув, відчуваючи, що ситуація переломилася на мою користь.

— Зійди з проходу, — промовив їхній командир, молодий хлопець з обличчям двієчника, яке зазвичай світиться азартом, але зараз було занадто втомлене. — Сядь під стінку. Отут.

Вони досі цілилися в мене. Я сів.

— Тест, — сказав командир.

— Останній, — хтось тицьнув йому в руку щось циліндричне, що нагадує товсту ручку білого кольору.

— Дай руку, — сказав він мені.

Я простягнув. Здавалося, найбільших проблем вони чекали саме зараз, бо коли «ручка» клацнула, проколовши мені палець тонкою голкою, вони ніби всі разом опустили плечі й випустили повітря з легень. Усередині «ручки» щось пшикнуло, і вона на мить боляче присмокталася до ранки.

— Усе, — сказав командир, трясучи трубочкою, як бармен шейкером. — За хвилину засвітиться зелений вогник, і ми відправимо тебе на вихід. Якщо засвітиться.

— А які варіанти? — я вичавив із себе усмішку. Ясно було тільки те, що вони вважають мене химерою. Точніше, бояться, що я химера.

— Жодних, якщо ти людина.

Він із сумнівом подивився на «ручку» і знову взявся трясти її. Раптом гучно, як постріл, хруснуло бите скло на підлозі, і вони повернулися на звук — різко, як пружини.

Там, звідки я щойно прийшов, посеред коридору стояв я сам.