Мабуть, слід сказати про це Ірмі. Але усвідомлення, що зробити однаково нічого не можна, змушувало мене просто стояти, притискаючи до себе доньку, і чекати. Буде як буде. Ірма взяла мене під руку й поклала голову на плече. Хоч як це дивно, стало затишно й добре.

Від групи «чорних рукавів» відокремився конкістадор із собакою й пішов у наш бік. Та жінка — вона стояла просто переді мною — стала якось дивно посмикуватися й тупцювати на місці. Перша думка була, що вона хоче в туалет. Навіть подумав було — добре, що ми її пропустили. Вівчарка зосереджено нюхала повітря. Її навмисно вели дуже близько до черги. Аж раптом собака підняв свої розумні очі і кинувся вперед навіть не з гавкотом, а з якимось гортанним виттям.

Конкістадор натягнув повідець так сильно, що в нього на шиї набрякли вени. Жінка відсахнулася й налетіла на мене, ліктем ударивши Ельзу. Та прокинулася й голосно заплакала. Пес клацнув зубами й розлючено завалував у наш бік.

Усе це сталося за одну секунду. Конкістадор схопив вівчарку за нашийник двома руками й насилу відтягнув.

— На перевірку! — гаркнув він. — Ви четверо!

Він показав на нас з Ірмою, жінку й ще якогось чоловіка позаду. Кілька «чорних рукавів» клацнули гвинтівками й побігли до нас.

— Відходьмо вбік! — скомандував конкістадор. — Не затримуймо!

Жінка заметушилася ще сильніше. Так ніби їй уривався терпець. Підбіг високий хлопець з валізкою. Я здивувався, упізнавши в ньому нашого Антона. Він відкрив валізу на коліні і витяг кілька білих «ручок»-тестерів. Раптом я зрозумів, що він неминуче впізнає мене і, як мінімум, здивується, що я не під арештом… Секунду я був у ступорі і, здається, не дихав.

Аж тут мене осяяло. Відвернувшись від Антона, я підійшов до конкістадора з собакою й показав йому пучку вказівного пальця. На ній було видно слід від проколу й характерний синець, залишений тестером.

— Ось. Уночі проходив.

Він оглянув палець, із сумнівом пожував губами й, очевидно, вирішив, що тестери треба економити.

— Проходьте, — і нетерпляче хитнув головою. — Дитину віддайте мамі.

Мимоволі всміхнувся від того, що він назвав так Ірму. Вона теж усміхнулася — трохи зніяковіло. Намагаючись не видати свого полегшення, передав їй Ельзу. Пройшов уздовж черги й став чекати. Антон у мій бік не дивився. Привітався з Ірмою, зробив тест чоловікові, який стояв позаду. І раптом Ірма тривожно повернулася до дивної жінки.

— Що з вами? Вам погано?

Та щось бурмотіла. Тепер, коли на неї звернули увагу, вона злякано замовкла. Аж раптом сказала голосно, ні до кого не звертаючись: