Вона зверталася до всіх, але дивилася чомусь тільки на мене. Наче це я був тут головний головоріз. Не знаю навіть, як описати той її погляд. Але він мені не сподобався. Дуже не сподобався.

Надворі пішов сніг. Ми швидко віддалялися від складів. Ніхто не здійняв тривоги, і це був неймовірний успіх. Двоє хлопців штовхали левітаційний візок з авіаційними батареями. Ельза сиділа в мене на спині — просто на наплічнику, немов ми гралися у вершників. Ручками міцно обхопила шию, а її тепла щічка притискалася до мого вуха.

Попереду з білої імли вже показалися дротові огородження тимчасового Контуру. Хтось вийшов нам назустріч із піднятою рукою. Я встиг помітити, як Капібара ліниво підняв «Шиву», не заморочуючись прицілюванням. А потім фігура спереду потонула в біло-блакитному спалаху. Вибух, низький і різкий, як гуркіт грому, змусив втягнути голову в плечі.

Ми навіть не зупинилися. Ще кілька спалахів поглинули ворота і, пожувавши, виплюнули їх розпеченими понівеченими уламками. Не знаю, чи постраждав хтось іще, — більше ніхто не ризикнув вийти нам назустріч. Ми пробігли між оплавленими стулками, наче були групою спортсменів на пробіжці.

Метрів через сто Ірма подала сигнал зупинитися, щоб ми могли перевести дух. До посадкового майданчика було рукою сягнути.

— Займемо позицію на самому краю, — сказала вона, — і женці вилізуть самі. Не намагайтеся влучити ні в кого конкретно, цільтеся в натовп, щоб заряд потрапив у бетон. Убік шатлів не стріляти! Запитання є?

Запитань не було.

Женців ми помітили здалеку. Вони здіймали фонтани снігу, нагадуючи якісь оскаженілі снігоприбиральні машини. Женці були великі. Може, навіть більші за тих, яких я бачив у госпіталі.

— За командою, — сказала Ірма, присівши на коліно й піднявши гвинтівку.

— Опусти голову, наче ховаєшся, добре? — звернувся я до Ельзи. — І заплющ оченята.

— Добре, тату.

— І тримайся міцно, добре? Дуже міцно.

Замість відповіді вона поцілувала мене в щоку. Ніколи, у жодному найпекельнішому кошмарі, я не йшов у бій з маленькою донькою на спині.

Нарешті Ірма скомандувала: «Вогонь!». Спереду постала стіна сліпучо-яскравого вогню. Гуркіт, здавалося, струсонув навіть бетон під нами. Я чекав, що хтось із цих тварюк ось-ось випірне зі снігу просто перед нами. Але через вогняну стіну не прорвався ніхто. Коли за пів хвилини стрілянини ми опустили гвинтівки, попереду була тільки чорна смуга обпаленого бетону. Нічого більше.

— Це ж довбаний тир! — із захватом вигукнув Капібара.

Ірма понуро подивилася на нього, але не відповіла.

Женці атакували нас іще тричі, але жоден не зміг наблизитися ближче, ніж на десять метрів. Потім стало тихо. Хвилин за п’ять ми обережно рушили далі.