Вона мовчить, і від цієї мовчанки всередині мене ворушиться огидний черв’ячок страху. Страху, що я не помиляюся.

— Чого ти хочеш? — кажу я, але це знову не те запитання.

— Невже неясно? Я хочу жити! Побачити Землю разом із тобою. Із твоєю маленькою донькою, яку, якщо ти дозволиш, я колись назву нашою. Нашою з тобою.

Якщо чесно, найбільше на світі мені хотілося якнайдалі відкинути всі запитання, повернутися з Ірмою й Ельзою на стартовий майданчик, сісти в катер і виконати захопливий своєю простотою план…

— Як її звати? — запитав я, поки мене остаточно не накрила майже гіпнотична пелена її чарівливості.

— Кого? — здивувалася Ірма.

— Як звати мою доньку? Ту, яку тобі хотілося б назвати своєю. Як її ім’я?

Вона дивилася на мене й кліпала очима.

— А мене як звати? — запитав я, і від хвилювання аж губи пересохли. — Не пам’ятаєш?

Ірма блукала очима по кімнаті, наче сподівалася знайти відповідь на стінах.

— У тебе проблеми з іменами, так? З усіма іменами, які ти почула після виходу з глибокого заморожування. Адже ім’я Вандлик ти пам’ятаєш прекрасно… Чи ти й у заморозці не була, га?

Вона мовчала.

— Я б запитав, чому в тебе такі проблеми, але саме питання «чому» заганяє тебе в глухий кут. Так? Ти або мовчиш, або кажеш своє ідіотське «чому — бо мараму».

Я облизав губи, перевів подих і нарешті випалив те, що потрібно було запитати відразу, як Ірма відчинила двері:

— Скажи мені правду! Ти — химера?

Ірма розреготалося. Чесно кажучи, я видихнув. Вона підвелася, дістала з кухонної шафки дві чашки, клацнула чайником і діловито зашурхотіла пакетиками чаю. Я почувався ідіотом, прокручуючи в голові своє останнє запитання. Не треба було так у лоб, мабуть…

— Що тобі наговорила Вандлик? — запитала вона, наливаючи нам чай.

— Про тебе?

— Ні, лейтенанте. Про тебе.

Я струснув головою, відчуваючи, що сенс від мене вислизає. І, напевно, мав вигляд послідущого йолопа, бо Ірма знову пирснула зі сміху.