— Ти де?

— Удома.

— Відчини, це я дзвоню.

Шлюз цього разу активовано — він довго сичить вакуумними прокладками, потім клацає замок, й Ірма відчиняє. На вигляд вона втомлена й розгублена. Мерзлякувато кутається у накинутий поверх форми картатий плед. Її погляд мигцем сковзнув по моєму обличчю й кинувся шастати в мене за спиною.

— Де донька?

— У безпеці. Впустиш?

Ірма ще раз оглядає мене. Цього разу від голови до ніг.

— Навіщо?

— Поговорити. Я без зброї.

— Де вона? — знову повторює Ірма.

Ігнорую запитання й мовчки ступаю всередину. Вона відходить, пропускаючи мене.

Занурююся в такі знайомі тонкі запахи її житла. Хитросплетіння ароматів парфумів, кави і чистоти. Ще недавно, коли я переступав цей поріг, кров стугоніла у мене в скронях. Тепер усе перевернулося з ніг на голову. Кров і досі стугонить, але причина інша.

Вона сідає на табуретку, не зводячи з мене погляду. Теж сідаю. Якийсь час ніяково мовчимо.

— Ірмо, що робитимеш далі?

— А ти?

Знизую плечима. Усе це не має значення, тому що я прийшов спитати про інше. Але не знаю, як поставити це запитання. Бо воно ідіотське.

— Я бачила, ти забрав термос, — каже Ірма, ніби між іншим. — І що Вандлик? Зраділа?

— У ньому була кава…

Вона всміхнулася своєю найкращою усмішкою. Я кисло розтягнув вуста.

— Чому ти весь час мені брешеш, Ірмо?..