А я кричу замість нього моторошним передсмертним криком і прокидаюся.

Знайомі запахи. Знайомий ранковий напівморок. Крики торговців із рибного ринку й надривні зойки чайок. Удома. Ельза спить поруч. Я цілую її, щасливий, що все скінчилося. Несміливий, іще зовсім малесенький черв’ячок сумнівів ворухнувся в душі, але я занадто щасливий, щоб надати цьому значення.

Входить Ірма. На ній тонкий домашній халатик. Вона приносить дві чашки кави на таці й сідає поруч. Щось не так.

— Доброго ранку, — каже вона й цілує мене в ніс.

— Доброго…

Щось невловно не так, але думати про це дуже важко.

— Ти кричав уві сні, — каже вона.

— Кошмари. Дуже дивні…

— Ти забудеш їх через п’ять хвилин.

— Ірмо… — кажу я, і її ім’я звучить якось дивно. Недоречно. Наче вона не Ірма, і ми обоє це знаємо.

— Що? — питає вона.

— Щось не так, — кажу.

— Просто випий кави, лейтенанте.

— Ти називаєш мене «лейтенант»… Чому?

Вона дивиться на мене, всміхаючись так, наче я запитав цілковиту дурню.

— Матінко Божа… Це ж сон! Тебе не може тут бути! Ні тебе, ні мене!

— То й що, лейтенанте? — вона знизує плечима. — Те, що ти бачив перед цим, — теж був сон, але водночас — правда. То в чому ж різниця?

— Де я?

— Тут, зі мною. Зі мною й зі своєю дочкою.

— Ні… О Господи, ні!