— Вище! — командує Вандлик, і чиясь рука бере мене за підборіддя, задираючи голову догори.

Мерехтіння ліхтаря пробивається крізь повіки й, здається, досягає потилиці, розріджуючи мозок. Я починаю провалюватися кудись, утрачаючи нитку реальності.

— Агов! — лунає за спиною, і я впізнаю Алексів голос. — Та що ж це ви збіса коїте?

— Алексе!!! — він моя остання надія, і я верещу, як різаний. — Убий мене!!! Застрель мене, друже!!! Застрель!!!

Я вже майже не чую власних слів. Я неначе на дні колодязя всередині власного розуму, а світ навколо — не більший за світлу пляму десь над головою. Аж раптом хтось грубо штовхає мене — я мало не падаю й вивалююся з миготливого білого променя. Й одразу повертаюся в реальність. Знову бачу, чую й контролюю своє тіло. Могутня Алексова постать загороджує мене від Вандлик. Він легко відштовхує «рукави» убік. Хтось падає.

— Назад, ідіоте! — репетує Вандлик. — Він не людина! НЕ ЛЮДИНА!!!

На Алекса накидаються відразу кілька бійців. Він скидає їх одним рухом плечей, але вже приспіли нові. Вандлик щось викрикує й показує на мене пальцем. Я не чую. Ставши за Алексову спину, висмикую в нього з кобури добрий давній індукційник. На це немає ради: мій примарний здогад — єдине, що залишилося. Якщо помилився, це — гаплик. Але якщо цього не зробити — теж клямка.

Клацнувши запобіжником, притискаю ствол до скроні. Устигаю спіймати переляканий погляд Вандлик. Спусковий гачок тисну ривком, аж до болю в пальці. Час помирати.

І час родитися.

…Мені часто здається, що тоді я встиг почути постріл. Але це, звісно ж, не так.

11

Ледве розтулюю повіки, і яскраве світло ріже очі, миттєво озиваючись нападом нудоти. Намагаюся глитнути. Не виходить… Так наче намагатися проковтнути грудку паперу. Хочу закричати, але виходить стогін — низький, немов чужий, і тихий-тихий.

— Тс-с-с… — прохолодна долоня лягає мені на чоло. — Тихо… Тобі не можна вставати…

Голос жіночий. Хочу підняти голову, але спалах болю відразу паралізує мене. Гострий, як ніж, він починається праворуч над попереком і прокочується по хребту, віддаючи в зубах…

— Лежи-лежи… Усе добре. Чуєш мене? Уже все добре.

Я впізнаю голос. Мама. Авжеж, це мама. Перед очима мутний розпливчастий силует, і я довго кліпаю, щоб він набув форму. Нарешті можу роздивитися її. Вона всміхається.

— Мама… — голос хрипкий і слабкий. Наче шурхотить сухий пісок.