— І пекло йшло за ними… — пробубоніла Ірма.

— Не добіжать, — понуро прокоментував Алекс. — Почергуйте-но без мене.

За пів хвилини знову спалахнули корабельні лазери. Полчища звірів потонули в хмарах пари і диму. Вандлик і всі інші змогли розвернутися й чимдуж кинутися до лінкора. Собаки гавкали, наче сказилися, і я наказав їх вивести.

На трап вискочив Алекс і стурбовано зазирнув під черево лінкора.

— Народ, треба дуже поспішати.

Я обернувся. Шасі були густо заплетені білою павутиною, яка буквально на очах густішала і товщала, сплітаючись у живі джгутики, які намагалися прив’язати наш корабель до землі.

— Ірмо, глянь! Це небезпечно?

Вона критично оглянула шасі.

— Ні. Усе це здохне, щойно ми злетимо. Головне — не забрати з собою химеру.

— Алексе, а злетіти ми з цим зможемо?

— От і я про це! Поки що так. Це все ж таки бойовий лінкор, а не летючий хрін! Але розслаблятися не можна. До того ж з іншого боку наближається, матриці її ковінька, решта планети!!!

Вандлик і її «чорні рукави» добігли до трапа.

Вони скупчилися внизу, важко дихаючи. Обдерті. Ще один поранений — мішком висить на плечах двох, на нозі турнікет, обличчя біле, як крейда. Я впізнав його й здригнувся. Наш Аба. Непритомний.

— Тестери залишилися?

— Зараз гляну! — Алекс пірнув усередину корабля.

— Слухайте уважно! — оголосив я. — Усім потрібно швидко відповісти на контрольні запитання, без цього на борт ніхто не підніметься! Відповідатимете по черзі, повторювати відповідей не можна! Поранений поки що тут, занесемо самі. Офіцере Вандлик, ви перша! Чому ви вирішили піти в армію?

Вона дурнувато подивилася на мене й кліпнула очима.

— Офіцере Вандлик… — я мимоволі відшукав на корпусі «Шиви» запобіжник.

— Вона контужена! — викрикнув один із бійців. — Бахнуло поряд! Не говорить!

Ми з Ірмою перезирнулися.