— Але, знаєш, Ірмо, твоя правда. Тепер я здоровий!
Хотів обійняти, але вона підняла руку й сказала: «Дай п’ять!». Я ляснув її по долоньці, щосили видушуючи з себе усмішку. Таке відчуття, що вона мені була значно ближча й рідніша, ніж я їй… Наші стосунки залишалися суто дружніми, навіть попри те, що з Ельзою вона проводила весь вільний час, наче була їй мамою. Ельза, до речі, поводилася чудово. Про Віру не запитувала. Коли я вирішив поговорити про це, сказала, що «коли спала» (Ельза так називала період у коконі), то бачила мамині сни і все розуміє. Думаю, йдеться про Вірині спогади. Приблизно так, як я побував у спогадах Нейтана Гоґа…
— Вона дуже сильно любила тебе, тату, — мовила Ельза. — Ти знав?
Я знав. Забував останнім часом. І вона забувала теж. Але ми обоє знали.
А в день, коли головною подією стала поява в ілюмінаторі осяяного зернятка рідної Землі, я дивився в кают-компанії фільм. Ну, як дивився… Витріщався крізь екран, не вникаючи в сюжет, — аж розчинився у вигуках і сміху інших конкістадорів.
Ельза гралася з планшетом. Раптом ззаду підійшла Ірма й обійняла мене. Уперше, якщо не брати до уваги її клону (Боже, як дико це тепер звучить!).
— Гілельчику… Я не казала тобі, а повинна була… — прошепотіла вона. — Дякую!
— За що?
— Що витяг мене…
— Із кокона?
— І з кокона теж.
Вона нахилилася до мого вуха й зашепотіла:
— Пам’ятаєш, як ти ночував у мене?
— У твоєї копії.
— Але я ж усе відчувала, — її вуста майже торкалися мого вуха, і це було страшенно приємно. — І все пам’ятаю.
— Ти мені тоді ледь руку не зламала!
— А оце якраз не я! На майбутнє прошу врахувати!
Вона цьомнула мене в шию й утекла до Ельзи — читати. Упіймав себе на думці, що нікого кращого за Ірму я не знайду. Навіть не так. Що нікого, крім неї, мені не треба…
— Зацініть! — у кают-компанію ввійшов конкістадор.
Усі відлипли від фільму й обернулися. Це був той самий кінолог, що втратив собаку. Уперше від дня відльоту він змінив скорботну міну на усмішку. На його руках, під браво закасаними рукавами, красувалися нові, щойно набиті татуювання.