— Важнецький, певно, фільм!

— Історичний!

Григір краєм вуха чув ті слова, проте вони вже не торкалися свідомості. Керівник експерименту провів їх у гущавину саду, зупинився на п’ятачку голої землі серед квітів.

— Ось тут стійте. Сюди й повернетесь. Звіримо хронометри. Так. Усе гаразд. За п’ять хвилин початок. Ну, хай щастить! До побачення!

Над землею плив вечір. У небі яснів серп місяця. Григір глянув на нього, зітхнув. Невже правда? Невже станеться? Василій торкнувся його руки, озвався тремтячим шепотом:

— А що як не вийде?..

— Вийде, — помертвілими губами ворухнув Григір. — Тихо, Василію Івановичу…

Між деревами видно було дзвіницю Лаври в ореолі електричного сяйва, на її верхівці горіли червоні вогні. В небі з’явився літак, ніс на собі розмаїті світлячки сигналів. Десь унизу, на Дніпрі, кричали теплоходи.

Раптом щось сталося. Невловиме. Майже невідчутне. Блакитна іскриста хвиля прокотилася над ними. Василій скрикнув:

— Григоре, Лавра!..

— Що?

— Зникла!

Григір глянув на фосфоричний циферблат годинника.

— Не зникла, Василю Йвановичу! — зашепотів він. — Електрики не стало. Ми вже там…

— Там, — повторив Василій ніби вві сні. — Вдома. Боже святий! Не дай прокинутися. Правда ваша. Квіточки зникли. Дерева не ті. На Дніпрі вогнів нема. Гляньте, гляньте…

Справді, пітьма згустилася. Електричні вогні на монастирі Щезли. Місяць, як і раніше, плив сріблястим окрайцем між хмар. Десь чувся урочистий спів, протяжний, сумовитий.

— Вечірня, — дихнув на вухо Григорові Василій. — У нас, у мужській обителі.

— Пора, — рішуче сказав Григір. — Ведіть мене до жіночих келій.

Вони побігли крутою стежиною вниз. Асфальтові алеї зникли, навколо були густі кущі, бурчаки, бур’яни під ногами. Зупинилися біля низенького сірого будиночка. Василій мовчки показав рукою на вузькі віконця, в деяких з них мерехтіло слабеньке світло.

— Зайдеш у ці двері. Потім ліворуч. Третя праворуч келія — Галі. А про ту, другу, вже в неї запитаєш.