Застигла Дарина біля вікна, мовби скам’яніла… і тільки пекуча сльоза повільно повзе холодною щокою і тужливо шепочуть вуста:

–  Навіщо, навіщо?… Невже…

РОЗДІЛ III

Пізно прокинулася наступного дня Дарина. Голова важка, у скронях стукає. Олесі вже нема. В будинку так тихо, мабуть, всі вже поїхали; а раптом?… Рипнули двері, вбігла Олеся:

– Що з тобою, Даринко, чи не захворіла? Господи, яка бліда! А ми думаємо, що ти спиш. Всі вже поїхали засвіта.

Остання надія Даринчина пропала. «Отже, не побачимося більше ніколи-ніколи. Та й навіщо?» – намагалася себе заспокоїти.

– Швидше збирайся, вже пора їхати.

Вийшла Дарина в світлицю: як пусто тут сьогодні! Ось той стіл, де ще вчора він сидів за обідом, дивився на неї, тут сказав їй слово ласкаве, а тепер уже немає його, і вже більше ніколи вони не побачаться! А в господі всі вже метушаться і складаються, ніби в далекий край збираються. Закінчився невеселий обід – пора! Всі без винятку, навіть сторічна нянька усілися по місцях, і якусь мить мовчки посиділи; перший підвівся отець Андрій і почав хрестити образи; за ним підвелася й решта; почалося благословіння, поцілунки й добрі побажання в дорогу. Матушка, Олеся й Дарина посідали до ридвану.

– То з Богом! – напутив нарешті з високого ґанку, хрестячи ридван, батюшка.

Заляскали батоги, смикнули коні і, плавно погойдуючись, рушив ридван до воріт. Навздогін йому клав хрести отець Андрій поки видно було. Котиться, постукує собі неповороткий ридван, спереду й з боків скачуть Жмайлові козаки: небезпечні часи, не доведи, Господи, випурхне з-за пагорба татарська кіннота… Дрімає попадя, перебираючи пальцями, голова її вихитується на всі боки; поштовх – і відкриє сонні очі, губи замурмочать якісь уривки з молитов, і знову захитається сива голова. Неугавно й безперервно шепоче Олеся на вухо Дарині; очі виблискують, руки в русі – вся постать бере участь у бесіді.

– Та ти не слухаєш, Дарино. Чи ти нездужаєш, чи що з тобою сталося, ти якась не своя!

– Нічого, серденько, це так, минеться, – Дарина потерла долонею чоло.

Звиклі коні спокійно несуть ридван; перед очима стеляться зелені лани… мигне на обрії купка дерев або висока й сумна могила і порожньо навкруги… і ні душі… Сумно і в Дарчиному серці: аж щемить там тупий біль… «Ніч не спала – через те», – заспокоює вона себе, а перед очима погляд тих сірих очей, такий глибокий та лагідний, якого не спостерігала ні в батька, ні в матері… А у вухах усе дзвенить: «Ой любив козак та дівчиноньку, як та матір дитятко, а тепер її покидає, як на морі вутятко». І знову жене від себе думки, і знову постає перед нею його голос тихий і погляд любий!