Котиться ридван, постукує; дрімки справляє попадя, замовкла Олеся, сумно споглядають Дарчині очі. Ридван скотився до яру й переліску. Пролунав різкий, дикий крик; з-за куша піднявся один татарин, другий, третій, кинулися до коней; гримнули постріли, свиснули шаблі – і… але що це? – їх понесло: оскаженілі коні летять, віжки кинуто, візниці немає… ридван скаче в долину, розгойдуючись… назустріч мчить страшна яруга – провалля… Холодом війнуло на мандрівниць…

Дарина заціпеніла, а в голові дзижчить одна думка: а ось і смерть, а ось і смерть! Але що це? Раптом повз ридван вихором промчав Роман і вискочив навпроти коней. Господи, що він робить: його зітруть і затопчуть коні.

– Козаче! – тільки й встигла вона скрикнути. Бухнув постріл, поштовх, страшне вищання – і нічого більше! Дарина розплющила очі. Що це, чи не сон? Просто над нею очі Романові, стурбовано додивляються.

– Боже, чи не забилася, чи не болить тобі, чи дуже ти злякалася, панночко? – він обережно садить її на траву.

– Що це? Де ми?

– Заспокойся, ти сидиш біля мене, все щасливо скінчилося, всі живі.

Дарина здивовано озирнулася навколо: вона сиділа на зеленому пагорбі; внизу, у кількох кроках від урвища лежав перекинутий набік ридван; сплетена купа коней билася, а одна коняка трупом лежала, – куля влучила їй межи очі. Надбігли козаки й заметушилися. Олеся клопоталася біля матері, а та, перелякана на смерть, закочувала очі й рясні сльози текли по її повнявому добродушному обличчю.

– Дякую тобі, козаче, ти врятував мені життя, – шепотіла Дарина.

– Спасибі… Що би зі мною тоді було? – промовив Роман, втупившись у землю…

– А татари? – вона сиділа перед ним у високій траві, і оченята з такою довірливістю дивилися на нього знизу догори.

– Татари? Мої козаки відігнали їх, не турбуйся, а я навмисне чекав на тебе, голубко, під горою, знав, що тут відпочиватимете, хотів ще раз глянути на тебе… коли бачу… Тут я кинувся… або вб’ю коня, зупиню їх… або нехай і я… – голос його виказав те, чого не вимовив словом.

– Козаче! Один Бог!.. – Дарина хотіла сказати щось, проте знітилася, зашарілася і сльоза вдячності блиснула на її щоці.

– Слухай, Дарино, я не вірю, що ти можеш мене ненавидіти – у тебе добре серце! Хіба винні ми в насильствах і грабіжництві наших дідів? Навіщо через ворожнечу прадідів переносити таку злобу, таку помсту й на нас?

– Вибач, козаче, я…

– Знаєш, Дарино, в мене немає матері, крім батька – нікого; від дитячих років не зазнав я любові й ласки, ріс собі, як перекотиполе. Бував і в німецьких, і в турецьких землях, бачив я багатьох краль, княгинь і князівен, таких, що і сонце радіє, як їх побачить… та серце моє не лежало до них, не знайшлося рідної коханої душі.