От уже й травень забуяв на повну силу, потяглися теплі місячні ночі з безконечними солов’їними руладами. Дарині не спиться… душно в низеньких кімнатках… а в садку так тепло… так гарно! У повітрі тонкі пахощі, десь поблизу співає соловейко, від болота чути розмірений жаб’ячий крик, стежки в квітах, у темряві на листках виблискують хрущі… а з-під широких темних листків, з-під прохолодної тіні тендітні конвалії простягають свої голівки до блідого місячного сяйва. Все живе, все диха, все готується до нового життя; а вона? Все перетліло в ній, все поховано… в глибоко запалих очах не видно ні вогню, ні променя, ні іскринки. Хоча б довідатися, нарешті, – що з Романом, де він? Чи живий, чи… вона боялася закінчити думку.

– Господи… якщо… помер він, то візьми й мене до себе, не розлучай мене з ним, не жити мені без нього тут… не жити! – Довга жасминова гілка зачепилася за голову й осипала дівчину запашним цвітом. – Романе, якщо ти… ти ж бачиш, як я потерпаю, чому ж ти?…

Вона благально дивилася в небо, ніби сподіваючись від нього відповіді. Але глибоке, темне небо мовчало. Дарина рушила стежкою. Ось і знайоме місце. Скільки щасливих вечорів пролинуло тут! Все, як і раніш: тихо шепочуться тополі, так само визирає з-за дерев дворогий місяць.

– Та де ж ти, Романе, де ти? – Із запалих очей викотилася остання сльоза. – А ти дав клятву, ти обіцяв не кидати мене ніколи. Клявся! Не приїхав, не забрав до себе! А ти, місяцю, ти ж був за свідка, то чому мовчиш тепер?

Пролунав глухий тупіт. Дарина здригнулася… що це? Чи не сон це? До муру підскакав Роман. Голова його похилена на груди, крізь вії сумно дивляться напівприплющені очі, обличчя бліде… шапка збита набік, чуб звисає над холодним чолом, губи зціплені, рука попустила поводи…

– Романе! – Дарина кинулася до нього, він міцно пригорнув її, але ж які холодні ті обійми!

– Приїхав до тебе!

– Знала, знала, моє щастя, що ти мене не кинеш!

– Сідай, поїдемо!

– Куди?

– До мене, до моєї домівки.

– Коханий мій, навіщо? Ліпше поїхати до матері, вона погодиться, вона згодна!

– Ні, не можна. Сідай скоріше та їдьмо!

Дарина обхопила руками Романову шию, він посадив її впоперек сідла, притримуючи за стан. Кінь тихо рушив, їдуть широким подвір’ям – все спить навколо. Наблизилися до високої брами – вона безшелесне впала.

– Коханий мій, куди ж ми їдемо?

– До моєї домівки!

– А де ж вона?

– Там, недалеко.

Таємнича, безмовна ніч. Місяць заливає землю холодним світом. Виблискують крем’яні гори – стрічкою в’ється попереду шлях. Кінь безгучно ступає; повз них пропливають ліси і яруги. Місяць освітлює Романове лице. Чому воно таке бліде? Дивиться на неї, ті ж самі сірі очі, тільки чому вони напівприплющені й такі сумні?