– Романе, голубе мій, що з тобою?

– А нічого.

– Кохаєш ти мене?

– Чи я кохаю? – Він міцно пригорнув її до себе, серце наповнилося не сподіваним уже щастям…

Тиха, мертва ніч; місяць яскраво світить; кінь чвалає тихою ступою, а перед очима швидко пропливають гори й степи, ліси. Ось вони заїхали до пралісу – широка пряма просіка, обабіч висока стіна чорних дерев, місяця не видко за ними… в лісі мертва тиша… Подивиться Дарина на Романа і – моторошно їй від цієї тиші.

– Де ж твоя хата?

– Ось там, уже недалеко.

Ні шелесту, ні звуку, ні пісні… Проминули гору, а шлях усе в’ється. Навколо степ, безлюдний степ… Віддалік мріє Дністер. Гори все крутішають. І знову питає Дарина Романа:

– Коханий мій, чи скоро твоя хата?

Десь блиснув великий хрест. Роман підняв руку:

– Ось – зараз прибудемо!

Серце защеміло в Дарини. А кінь дереться на стрімку кручу і мов тінь ковзає над глибокими проваллями, над страшними безоднями. Але ось він зупинився. Перед Дариною невелика капличка з хрестом, а поряд – розчахнута величезна могила.

Глянула Дарина – і все зрозуміла. З жахом зіскочила з коня і кинулася до притвору.

– Так ось воно що! О Боже, Боже, врятуй мене! – заридала, заломивши руки.

Сумно дивиться на неї Роман.

– Так ось як ти мене кохала??! – Голос його сповнений смутку й докору. – Невже ти боїшся свого Романа, невже боїшся смерті?

Але Дарина все плаче й заламує руки.

– Ти не бійся, ми не помремо ніколи, ніколи! Наше кохання не може вмерти, воно грітиме наші груди і змусить битися наші серця… Ти ж бачиш, – моє кохання не дозволило мені померти, воно примусило мене підвестися з могили і привело до тебе.

Але Дарина все плаче й заламує руки. І знову Роман упрошує її:

– Ходи до мене! – і стільки гіркоти і неземного благання тремтить у його голосі. – Дай мені спокою, вділи мені щастя! – Кінь, похиливши голову, тихо зійшов до могили. – Бачиш, Дарино, навіть кінь-товариш не покинув мене, невже ти, моя єдина, невже ти покинеш мене?