Трейвіс присів на широкому плоскогір’ї і зняв рюкзак. Тут, на цьому голому хребті, майже нічого не росло, і навіть куца трава, що пробилася під час короткого сезону дощів, уже встигла висохнути і пожовтіти.

Десь за п’ятнадцять метрів від Трейвіса на камені вигрівалася півтораметрова змія-гримучка.

Злісно здійнявши свою клиноподібну голову, вона уважно подивилися на чоловіка.

У дитинстві на тутешніх пагорбах Тревіс убив купу змій-гримучок. Зараз він дістав із рюкзака револьвер, підвівся з каменя і зробив кілька кроків у її бік. Вона випросталась і пильно глянула на нього.

Трейвіс, узявши револьвер в обидві руки, зробив ще кілька кроків, наблизившись на відстань, достатню для прицільної стрільби.

Змія зашипіла. Скоро вона зрозуміє, що не зможе напасти з такої відстані, і спробує втекти.

Хоча Трейвіс не сумнівався, що завиграшки влучить у ціль, він із подивом відчув, що не може натиснути на спусковий гачок. Колись, приходячи на ці пагорби, він не лише спогадував добрі давні часи, а й убивав усіх змій, що траплялися йому на шляху. Останнім часом самотність і безглуздість власного життя настільки допекли його, що він почувався як напнута тятива лука. Йому треба було вивільнитися від нагромадженої злості, тому вбивство кількох змій — невелика втрата — здавалося чудовими ліками від душевного сум’яття. Але поки він дивився на змію, то усвідомив, що в її існуванні більше сенсу: вона займає певну екологічну нішу й напевне отримує від життя більше задоволення, ніж він. Трейвіса почало трясти. Він не міг прицілитися і змусити себе натиснути на гачок. Убивці з нього не вийшло, тому він опустив револьвер і повернувся до каменя, на якому залишив рюкзак.

Змія, безумовно, була мирно налаштована, позаяк одразу винувато опустила голову на камінь і завмерла.

Через якийсь час Трейвіс розірвав пакунок «Орео». Це були його улюблені ласощі ще з отроцтва. Він не їв їх уже п’ятнадцять років. Печиво було таким же смачним, як і тоді. Трейвіс відпив «Кул-ейд» із фляги, але напій сподобався йому менше, оскільки виявився занадто солодкий, як для дорослого чоловіка.

«Невинність, захват, радощі та ненаситність молодості можна згадувати, але навряд чи можливо повернути», — подумав Трейвіс.

Давши змії-гримучці разом з її сонячними ваннами спокій, він знову взяв рюкзак на плечі й почав спускатися південним схилом у затінок дерев. Там починався каньйон, а повітря освіжував весняний подих вічнозеленого лісу. На західному схилі, що вів до темного дна каньйону, Трейвіс повернув на захід і ступив на оленячу стежку.