Яким убогим видався Робертові їхній жалюгідний садок з голими кущами й гінкими берестами, яке прикре враження справляв простацький цегляний фасад їхнього будиночка з дерев'яним ґанком, пофарбований у зелене! Все це й раніше ображало його мистецьке чуття, але зараз і зовсім здавалося нестерпним у своїй бридоті. Ця міщанська вітальня, — де крісла оббиті цератою, килим на стіні давно вицвів, доріжка під ногами зшита з різних клаптів, — викликала тільки відразу. Єдине, що було тут гарного, на чому з приємністю могли зупинитись Робертові очі, — це його сестра, яка сиділа, відхилившись на спинку крісла перед каміном, її прегарне біле личко чітко вирізнялося на тлі довколишніх темніших барв.

— Знаєш, Роберте, — озвалась вона, глянувши на брата з-під довгих чорних він, — тато стає неможливим. Я мусила поговорити з ним без манівців і дала йому зрозуміти, що виходжу заміж з своїх власних інтересів, а зовсім не його.

— А де він зараз?

— Не знаю. Мабуть, у «Трьох голубах». Тепер він там цілі дні стовбичить. З дому він вискочив геть ошалілий, наговорив мені всяких нісенітниць про шлюбні зобов'язання, про свою заборону оголошувати в церкві вінчання і таке інше. Він собі уявляє, ніби в шлюбному контракті всі майнові права записуються на батька нареченої. Сидів би собі тихенько й чекав, що там йому перепаде, а то!

— Я гадаю, Лоро, ми повинні бути вибачливіші до нього, — повагом мовив Роберт. — Останнім часом я помічаю, що він дуже змінився. Мені здається, він якийсь наче не в собі. Треба було б звернутись до лікаря. Але я сьогодні весь ранок пробув у Великому Палаці.

— Справді? Ти бачився з Рафлсом? Він нічого не переказував мені?

— Він сказав, що коли впорається з роботою, прийде до нас.

— Але що сталося, Роберте? — скрикнула Лора, з чисто жіночою проникливістю вловивши якусь зміну в братові. — Ти так розпашів, і очі сяють, і весь зробився такий гарний. Рафлс, може, щось тобі розповів? І що ж саме? О, я знаю! Він розповів, звідки у нього ці гроші. Чи ж не так?

— Та так. З дечим він розкрився переді мною. І я тебе, Лоро, вітаю від щирого серця, бо ти будеш дуже багата жінка.

— Але як дивно, що з такою людиною нам випало познайомитись у годину нашої бідності! Це все завдяки тобі, дорогенький Роберте, бо якби ти не припав йому до душі, він би ніколи не завітав до нашого дому, і йому не зміг би припасти до душі ще хтось із нас.

— Зовсім ні, — відказав Роберт, сідаючи біля сестри й чуло погладжуючи її руку. — Це було кохання з першого погляду, і ніщо інше. Він закохався в тебе ще до того, як дізнався твоє ім'я. Він запитав у мене про тебе того першого разу, коли ми з ним познайомились.